У мене міцні нерви, Ватсоне, але, зізнаюся, я не міг не здригнутися, побачивши, що чоловік, котрий займав усі мої думки, стоїть на порозі моєї кімнати. Його зовнішність була мені знайомою. Він дуже худий і високий. Чоло в нього велике, опукле та біле. Глибоко запалі очі. Обличчя гладенько виголене, бліде, аскетичне, — щось іще залишилося в ньому від професора Моріарті. Плечі сутулі — це від постійного сидіння за письмовим столом, а голова видається вперед і повільно, по-зміїному, гойдається з боку на бік. Він роздивлявся мене своїми колючими очима.
«У вас не так сильно розвинені лобні кістки, як я очікував, — озвався він нарешті. — Це небезпечна звичка, містере Голмс, — тримати заряджений револьвер у кишені власного халата».
І справді, коли він увійшов, я відразу ж збагнув, яка велика небезпека мені загрожує: адже єдина можливість порятунку полягала для нього в тому, щоб змусити мене замовкнути навіки. Тому я блискавично переклав револьвер із шухляди столу до кишені, а в цю мить намацував крізь матерію. Після зауваження гостя я вийняв револьвер із кишені, зняв запобіжник і поклав на стіл перед собою. Моріарті продовжував усміхатися та мружитися, але щось у виразі його очей змушувало мене радіти, що в мене є зброя напоготові.
«Ви, либонь, мене не знаєте», — сказав він.
«Навпаки, — заперечив я, — мені здається, вам неважко було з’ясувати, що я вас знаю. Сідайте, будь ласка. Якщо маєте намір щось сказати, можу виділити вам п’ять хвилин».
«Усе, що я хотів вам сказати, ви вже вгадали», — відповів Моріарті.
«У такому разі, ви, ймовірно, вгадали й мою відповідь».
«Не передумаєте?»
«Аж ніяк».
Він засунув руку в кишеню, а я взяв зі столу револьвер. Але він вийняв із кишені нотатник, де були надряпані якісь дати.
«Ви стали на моєму шляху четвертого січня, — сказав гість. — Двадцять третього ви знову завдали мені проблем. У середині лютого ви вже серйозно потурбували мене. Наприкінці березня ви зовсім зруйнували мої плани, а зараз через ваше безперервне стеження я опинився в такому становищі, що мені справді загрожує втрата свободи. Так далі тривати не може».
«Що ж ви пропонуєте?» — спитав я.
«Облиште цю справу, містере Голмс, — сказав він, хитаючи головою. — Справді, годі».
«Після понеділка», — відповів я.
«Облиште, містере Голмс. Ви занадто розумні й, звісно, зрозумієте мене: вам краще поступитися. Ви самі повели справу так, що альтернативи немає. Я відчув інтелектуальне задоволення, спостерігаючи за вашими методами боротьби, і, повірте, був би засмучений, якби ви змусили мене вдатися до граничних заходів... Ви всміхаєтеся, сер, але запевняю: я кажу щиро».
«Небезпека — неминучий супутник мого фаху», — зауважив я.
«Це не небезпека, а неминуче знищення, — заперечив він. — Ви стали поперек шляху не однієї людини, а величезної організації, всю міць якої навіть ви, при всьому вашому розумі, неспроможні осягнути. Мусите відійти вбік, містере Голмс, інакше вас розтопчуть».
«Боюся, — сказав я й підвівся, — що через нашу приємну бесіду я можу пропустити дещо важливе, що очікує мене в іншому місці».
Він також устав і мовчки розглядав мене, із сумом похитуючи головою.
«Ну, що ж! — сказав нарешті відвідувач. — Мені дуже шкода, але я зробив усе, що міг. Я знаю кожен хід вашої гри. До понеділка ви безсилі. Це поєдинок між нами, містере Голмс. Ви сподіваєтеся посадити мене на лаву підсудних, та я впевнений: цього ніколи не буде. Ви гадаєте, що здатні здолати мене, тож заявляю: це вам ніколи не вдасться. Якщо у вас вистачить уміння згубити мене, то запевняю, що й ви загинете разом зі мною».
«Ви наговорили мені стільки компліментів, містере Моріарті, що хочу відповісти вам тим самим і тому скажу, що задля загального добра я радо погодився б на друге, коли б був упевнений у першому».