«Першого обіцяти не можу, зате охоче виконаю друге», — відгукнувся він із зловісною посмішкою й, обернувшись до мене сутулою спиною, вийшов, озираючись і мружачись.
Такою була моя своєрідна зустріч із професором Моріарті, але, правду кажучи, вона залишила в мене неприємне відчуття. Його спокійна та чітка манера розмови змушує вас повірити в його щирість, невластиву пересічним злочинцям. Ви, природно, скажете: «Чому ж не заручитися допомогою поліції?» Але ж річ у тім, що удар завдасть не він особисто, а його агенти — я впевнений у цьому. І в мене вже є вагомі докази цього.
— Отже, на ваше життя вже був замах?
— Любий мій Ватсоне, професор Моріарті не з тих, хто любить зволікати. Коли він пішов, годині о дванадцятій мені довелося піти на Оксфорд-стрит. Переходячи вулицю на розі Бентинк-стрит і Велбек-стрит, я побачив парокінний фургон, який мчав зі страшною швидкістю прямо на мене. Я заледве встиг відскочити на тротуар. Ще б секунда — і мене б розчавили на смерть. Фургон завернув за ріг і миттю зник. Тепер я вирішив не сходити з тротуару, але на Вір-стрит із даху одного з будинків впала цеглина й розсипалася на дрібні уламки біля моїх ніг. Я покликав полісмена та звелів йому оглянути місце події. На даху були складені цегла та шиферні плити, готові для ремонту, і мене хотіли переконати в тому, що цеглину скинуло вітром. Звісно, я краще знав, у чому річ, але доказів не мав. Я взяв кеб і доїхав до квартири мого брата на Пел-Мел, де й провів увесь день. Звідти ж вирушив просто до вас. Дорогою на мене напав якийсь негідник із кийком. Я збив його з ніг, і поліція затримала негідника, але присягаюся, що нікому не вдасться виявити зв’язок між джентльменом, об чиї передні зуби я розбив сьогодні руку, і тим скромним учителем математики, котрий, імовірно, зараз вирішує задачку на грифельній дошці за десять миль звідси. Тепер розумієте, Ватсоне, чому, прийшовши до вас, я насамперед зачинив віконниці й навіщо мені знадобилося просити вашого дозволу піти з будинку не через вхідні двері, а якимось іншим, менш помітним шляхом.
Я неодноразово захоплювався відвагою мого приятеля, але сьогодні мене особливо вразив його спокійний перелік далеко не випадкових подій цього жахливого дня.
— Сподіваюся, ви переночуєте в мене? — поцікавився я.
— Ні, друже мій, я можу виявитися небезпечним гостем. Я вже обміркував план дій, і все має закінчитися добре. Зараз справа перебуває в такій стадії, що арешт можуть провести й без мене. Моя допомога знадобиться лише під час слідства. Отож на ті кілька днів, які ще залишаються до рішучих дій поліції, мені найкраще виїхати. І я був би дуже радий, якби ви змогли поїхати зі мною на континент.
— Зараз у мене мало хворих, — зауважив я, — а мій колега, мій сусід, охоче погодиться мені допомогти. Тому я поїду з вами із задоволенням..
— І зможете виїхати завтра вранці?
— Якщо треба.
— О, дуже потрібно! Тепер вислухайте мої інструкції, і попрошу, Ватсоне, дотримуватися їх буквально, адже нам доведеться вдвох протистояти найталановитішому шахраєві та найпотужнішому об’єднанню злочинців у всій Європі. Тому слухайте. Свій багаж, не вказуючи на ньому станцію призначення, маєте сьогодні ж увечері відіслати на вокзал Вікторія з надійною людиною. Вранці пошліть слугу за кебом, але скажіть йому, щоб не брав ні перший, ні другий екіпажі, які йому трапляться. Ви сядете в кеб та поїдете на Стренд, до Ловсерського пасажу, причому адресу віддасте візникові на папірці й скажіть, аби він у жодному разі не викидав його. Заплатіть заздалегідь і, як тільки кеб зупиниться, негайно пірнайте в пасаж, розраховуючи на те, щоб рівно чверть на десяту опинитися на іншому його кінці. Там, біля самого краю тротуару, ви побачите невеликий екіпаж. Його візник — чоловік у щільному чорному плащі з коміром, обшитим червоним кантом. Ви сядете в цей екіпаж і прибудете на вокзал якраз вчасно, щоб потрапити на експрес, який вирушає на континент.
— А де я маю зустрітися з вами?
— На станції. Нам залишать купе в другому від початку вагоні першого класу.
— Отже, ми зустрінемося вже у вагоні?
— Атож.
Марно я просив Голмса залишитися в мене на ніч. Було зрозуміло, що він боїться накликати неприємності на оселю, що дала йому притулок, і що це єдина причина, яка жене його геть. Віддавши ще кілька квапливих вказівок із приводу наших завтрашніх справ, він піднявся, вийшов разом зі мною в сад, переліз через мур безпосередньо на Мортімер-стрит, свистком підкликав кеб, і я почув, як віддаляється стукіт коліс.
Наступного ранку я точно виконав вказівки Голмса. Кеб узяв, виконавши всі необхідні перестороги (він ніяк не міг виявитися пасткою), й одразу після сніданку поїхав в умовлене місце. Прибувши до Ловсерського пасажу, я пробіг через нього з усією швидкістю, на яку був здатен, і побачив карету, що чекала на мене, як і сподівався. Я лише встиг у неї сісти, як величезного зросту кучер, закутаний у темний плащ, стьобнув коня й миттю довіз мене до вокзалу Вікторія. Заледве я встиг зійти, візник розвернув екіпаж і знову помчав, навіть не глянувши в мій бік.