Поки що все йшло чудово. Мій багаж уже чекав мене на вокзалі, і я без зусиль знайшов купе, вказане Голмсом, хоча б тому, що воно було єдине з написом «зайнято». Тепер мене турбувало лише одне — відсутність Голмса. Я зиркнув на вокзальний годинник: до відходу потяга залишалося всього сім хвилин. Даремно я шукав у натовпі тих, хто від’їжджає, і тих, хто їх проводжає, худорляву постать мого приятеля — його не було. Кілька хвилин я витратив, допомагаючи поважному італійському священику, котрий ламаною англійською намагався пояснити вантажнику, що його багаж має бути відправлений прямо в Париж. Потім я ще раз обійшов платформу й повернувся у своє купе, де застав уже знайомого мені старезного італійця. Виявилося, що, хоча в нього не було квитка в це купе, носій усе ж підсадив його до мене. Марно було пояснювати моєму непрошеному дорожньому супутнику, що його вторгнення мені неприємне: я володів італійською ще гірше, ніж він англійською. Тому я тільки стенув плечима й продовжував тривожно виглядати у вікно, чекаючи мого товариша. Мене вже почав огортати страх: а раптом його відсутність означала, що за ніч із детективом сталося якесь нещастя! Уже всі двері були зачинені, пролунав свисток, аж раптом...
— Любий Ватсоне, ви навіть не захотіли привітатися зі мною! — пробурмотів біля мене чийсь голос.
Я озирнувся, вражений. Літній священик тепер обернувся до мене обличчям. На секунду його зморшки розгладилися, ніс відсунувся від підборіддя, нижня губа перестала висуватися вперед, а рот — шамкати, тьмяні очі заблищали колишнім вогником, скоцюрблена спина випросталася. Але все це тривало одну мить, і Голмс зник так само швидко, як з’явився.
— Боже милий! — скрикнув я. — Ну, і здивували ж ви мене!
— Нам усе ще необхідно дотримуватися максимальної обережності, — прошепотів він. — У мене є підстави вважати, що вони натрапили на наш слід. Ага, ось і сам Моріарті!
Потяг якраз рушив, коли Голмс промовляв ці слова. Визирнувши з вікна та поглянувши в той бік, я побачив високого чоловіка, котрий люто розштовхував натовп і махав рукою, ніби хотів зупинити потяг. Однак було вже запізно: швидкість руху все збільшувалася, і дуже швидко станція залишилася позаду.
— Ось бачите, — реготнув Голмс, — незважаючи на всі наші заходи, нам ледве вдалося позбутися цього чоловіка.
Детектив піднявся, зняв чорну сутану та капелюха, приналежності свого маскараду, і сховав їх у саквояж.
— Читали ранкові газети, Ватсоне?
— Ні.
— Отже, ви ще не знаєте, що трапилося на Бейкер-стрит?
— Бейкер-стрит?
— Сьогодні вночі вони підпалили наше помешкання, але великих збитків не завдали.
— Як таке може бути, Голмсе? Це стає нестерпним!
— Мабуть, після того, як їхнього агента з кийком заарештували, вони остаточно втратили мій слід. Інакше не могли б припустити, що я повернувся додому. Але потім вони, скорше за все, почали стеження за вами — саме це привело Моріарті на вокзал Вікторія. Ви не могли десь схибити дорогою до вокзалу?
— Я точно виконав усі ваші вказівки.
— Знайшли екіпаж на місці?
— Авжеж, він мене чекав.
— А кучера впізнали?
— Ні.
— Це був мій брат, Майкрофт. У таких справах краще не розповідати про свої таємниці комусь сторонньому. Ну, а тепер маємо подумати, що робити з Моріарті.
— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде, як тільки прибуде наш потяг, мені здається, тепер уже їм нізащо не наздогнати нас.
— Любий мій Ватсоне, адже я вам уже казав, що, коли йдеться про інтелект, до цієї людини треба підходити з такою самою міркою, як і до мене. Невже ви думаєте, що якби на місці переслідувача був я, така незначна подія могла б мене зупинити? Ну, а якщо ні, то чому ж ви про нього так погано думаєте?
— Але що він може зробити?
— Те ж саме, що зробив би я.
— Тоді скажіть, як вчинили б ви.
— Замовив би спеціальний потяг.
— Але ж він однаково спізниться.
— У жодному разі. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди доводиться чекати пароплава принаймні чверть години. Ось там він нас і наздожене.