— Можна подумати, що злочинці ми, а не він. Накажіть заарештувати його, як тільки він прибуде.
— Це знищило б плоди тримісячної роботи. Ми би спіймали велику рибу, а дрібна втекла б із сіті в різні боки. У понеділок усі вони будуть у наших руках. Ні, зараз арешт неприпустимий.
— Що ж нам робити?
— Маємо вийти в Кентербері.
— А потім?
— А потім доведеться поїхати в Нью-Гейвен, а звідти — до Дьєпа. Моріарті знову зробить те ж саме, що зробив би і я: поїде в Париж, піде в камеру зберігання багажу, визначить, які валізи наші, і чекатиме там два дні. Тим часом ми купимо собі пару дорожніх наплічників, чим підтримаємо промисловість і торгівлю в тих місцях, якими будемо подорожувати, і спокійнісінько попрямуємо до Швейцарії через Люксембурґ і Базель.
Я дуже досвідчений мандрівник і тому не дозволив собі засмучуватися через втрату багажу, але, зізнаюся, мені була неприємна думка, що ми маємо ухилятися та ховатися від злочинця, на рахунку котрого стільки мерзенних злочинів. Однак Голмс, звісно, краще розумів стан речей. Тому в Кентербері ми таки вийшли. Тут ми дізналися, що потяг у Нью-Гейвен відходить лише через годину.
Я все ще сумно дивився на багажний вагон, що зникав у далечині, забираючи весь мій гардероб, коли Голмс смикнув мене за рукав і вказав на залізничну колію.
— Бачите, як хутко! — сказав він.
Удалині, серед Кентських лісів, виднілася тонка цівка диму. За хвилину інший потяг, що складався з локомотива з одним вагоном, з’явився на вигнутій лінії рейок, що ведуть до станції. Ми заледве встигли сховатися за якимись тюками, як він зі стукотом і грюкотом пролетів повз нас, дихнувши нам в обличчя струменем гарячої пари.
— Проїхав! — зазначив Голмс, стежачи поглядом за вагоном, що підскакував і легко гойдався на рейках. — Як бачите, проникливість нашого приятеля також має межі. Було б справжнім дивом, якби він зробив точно ті самі висновки, які зробив я, і діяв би відповідно до них.
— А що б він зробив, якби наздогнав нас?
— Без сумніву, спробував би мене вбити. Ну, але ж і я б не чекав його склавши руки. Тепер питання в тому, поснідати нам тут чи ризикнути померти з голоду, зачекавши до Нью-Гейвена.
Тієї самої ночі ми приїхали до Брюсселя, де провели там два дні, а третього подалися до Страсбурґа. У понеділок вранці Голмс послав телеграму лондонській поліції, і ввечері, прийшовши у свій готель, ми знайшли там відповідь. Голмс розпечатав телеграму й із прокляттями жбурнув її в камін.
— Я мав це передбачити! — простогнав він. — Утік!
— Моріарті?
— Вони піймали всю зграю, крім нього! Лише він і вислизнув! Ну, звісно, я поїхав, і цим людям було не до снаги впоратися з ним. Хоча я був упевнений, що дав їм до рук усе. Знаєте, Ватсоне, вам краще якнайшвидше повернутися до Англії.
— Чого б це?
— Я тепер небезпечний супутник. Цей чоловік втратив усе. Якщо він повернеться до Лондона, йому кінець. Наскільки я розумію його характер, тепер він спрямує всі сили на те, щоб помститися мені. Він дуже чітко висловився під час нашого короткого побачення, і я впевнений, що це не просто пусті слова. Справді, раджу вам повернутися до Лондона, до ваших пацієнтів.
Але я, старий вояк і давній товариш Голмса, певна річ, не вважав можливим залишити його в таку мить. Понад півгодини ми сперечалися про це, сидячи в ресторані Страсбурзького готелю, і тієї ж ночі вирушили далі, до Женеви.
Цілий тиждень ми із задоволенням блукали долиною Рони, а потім, минувши Лейк, попрямували через перевал Гемма, ще вкритий глибоким снігом, і далі, через Інтерлакен, до села Мейрінґен. Це була чудова прогулянка — ніжна весняна зелень унизу й білизна незайманих снігів угорі, над нами. Але я не сумнівався, що ні на одну хвильку Голмс не забував про загрозу, що нависла над ним. У затишних альпійських селищах, на відокремлених гірських стежках — усюди я бачив у його швидкому, пильному погляді, як уважно він вивчає обличчя кожного зустрічного мандрівника, а також те, що він твердо переконаний у невідворотності небезпеки, що переслідує нас.
Пам’ятаю такий випадок: ми проходили через Гемму та просувалися берегом задумливого Даубу, аж раптом велика кам’яна брила зірвалася зі скелі, що височіла праворуч, скотилася вниз і з гуркотом занурилася в озеро позаду нас. Голмс вибіг на скелю і, витягнувши шию, почав озиратися навсібіч. Марно провідник запевняв його, що навесні обвали кам’яних брил — звичайнісіньке явище в тутешніх краях. Голмс нічого не відказав, але всміхнувся мені з виглядом людини, котра вже віддавна передбачила ці події.