Приблизно за годину я дістався до нашого готелю в Мейрінґені. Старий Штайлер стояв на дорозі.
— Ну, що? — спитав я, підбігаючи до нього. — Сподіваюся, їй не гірше?
На обличчі господаря з’явився подив, брови піднялися. Від цього в мене завмерло серце.
— Отже, це не ви писали? — спитав я, сягнувши до кишені по листа. — У готелі немає хворої англійки?
— Ну, звісно ж, немає! — вигукнув він. — Але що це? На конверті стоїть штемпель мого готелю?.. А, розумію! Мабуть, того листа написав високий англієць, котрий прибув незабаром після вашого відходу. Він сказав, що...
Але я вирішив не чекати подальших пояснень власника готелю. Охоплений жахом, я вже біг сільською вулицею до тієї самої гірської доріжки, з якої тільки-но спустився.
Спуск до готелю зайняв у мене годину, і, незважаючи на те, що я біг щодуху, минуло ще дві, поки я знову дістався Рейхенбахського водоспаду. Альпеншток Голмса все ще стояв біля скелі, де я його й залишив, але самого Голмса й сліду не було, і я марно його кликав. Єдиною відповіддю стало відлуння, що лунко повторювало мій голос серед стрімких скель, що оточували мене.
Побачивши цей альпеншток, я похолов. Отже, Голмс не пішов до Розенлау! Він залишався тут, на цій доріжці шириною в три фути, облямованій прямовисною стіною з одного боку та стрімким урвищем з іншого. І тут його наздогнав ворог... Юного швейцарця також не було. Мабуть, його підкупив Моріарті, тож супротивники залишилися віч-на-віч. Але що ж сталося потім? Хто міг сказати мені, що сталося згодом?
Хвилини дві я стояв нерухомо, скутий жахом, силкуючись прийти до тями. Потім я згадав про метод самого Голмса й спробував застосувати його, щоб пояснити собі трагедію, що розігралася тут. На жаль, це було неважко... Під час нашої бесіди ми з Голмсом не дійшли до кінця стежки, й альпеншток вказував на те місце, де ми зупинилися. Чорнуватий ґрунт тут не висихає через постійні бризки потоку, тому навіть птаха залишила б на ньому свій слід. Два ряди кроків чітко відбивалися майже біля самого кінця стежини. Вони віддалялися від мене. Слідів назад не було. За кілька кроків від краю вся земля була стоптана та розрита, а терен і папороть вирвані та забризкані брудом. Я ліг обличчям униз і почав удивлятися в потік, що мчить унизу. Стемніло, і тепер я міг бачити лише блискучі від вологи чорні кам’яні стіни та віддзеркалення незліченних бризок десь далеко, у глибині. Я гукнув, але лише гул водоспаду, чимось схожий на людські голоси, долинув до мого слуху.
Однак доля так вирішила, щоб останній привіт від мого приятеля й товариша все ж дійшов до мене. Як я вже казав, його альпеншток залишився притулений до невисокої скелі, що нависла над стежкою. І раптом на верхівці цього виступу щось блиснуло. Я підняв руку: то був срібний портсигар, який Голмс завжди носив із собою. Коли я взяв його, кілька аркушів паперу, що лежали під ним, розсипалися й упали на землю. Це були три сторінки, вирвані з нотатника й адресовані мені. Характерно, що адреса була написана так само чітко, почерк був настільки впевненим і розбірливим, ніби Голмс писав у себе в кабінеті.
«Любий мій Ватсоне! — йшлося в записці. — Пишу Вам ці рядки завдяки люб’язності містера Моріарті, котрий чекає для остаточного вирішення проблеми, що стосується нас обох. Він побіжно змалював мені способи, за допомогою яких йому вдалося вислизнути від англійської поліції і дізнатися про наш маршрут. Вони лише підтверджують мою високу оцінку його видатних здібностей. Мені приємно думати, що я здатний позбавити суспільство від подальших незручностей, пов’язаних із його існуванням, але боюся, що досягну цього ціною, яка засмутить моїх друзів, і особливо Вас, любий Ватсоне. Втім, я вже казав Вам, що мій життєвий шлях дійшов свого апогею, і я не міг би бажати для себе кращого кінця. Між іншим, якщо бути відвертим, я нітрохи не сумнівався в тому, що лист із Мейрінґена — це пастка, і, відпускаючи Вас, був твердо переконаний, що станеться щось подібне. Передайте інспекторові Петерсону, що папери, необхідні для викриття зграї, лежать у мене в столі, в шухляді під літерою «М» — синій конверт із написом «Моріарті». Перед від’їздом із Англії я зробив усі необхідні розпорядження щодо мого майна та залишив документ у мого брата Майкрофта.
Прошу Вас передати мій щирий привіт місіс Ватсон.
Щиро відданий Вам Шерлок Голмс».
Решту можна викласти кількома словами. Огляд місця події, зроблений експертами, не залишив жодних сумнівів у тому, що сутичка між супротивниками закінчилася так, як вона неминуче мала завершитися за таких обставин: мабуть, вони разом упали в прірву, так і не розтиснувши смертельних обіймів. Спроби відшукати трупи були негайно ж визнані безнадійними, і там, у глибині цього страшного казана киплячої води та вируючої піни, навіки залишилися лежати тіла найнебезпечнішого злочинця та найславетнішого поборника правосуддя свого часу. Хлопчика-швейцарця так і не знайшли — звісно, це був один із численних агентів, які перебували в розпорядженні Моріарті. Що стосується зграї, то, ймовірно, всі в Лондоні пам’ятають, з якою повнотою докази, зібрані Голмсом, викрили всю організацію та виявили, в яких залізних лещатах тримав її покійний Моріарті. Під час суду страшна особистість її керівника та натхненника залишилася майже не висвітлена, і якщо мені довелося розкрити тут усю правду про його злочинну діяльність, то це спричинили ті несправедливі захисники, які намагалися обілити його пам’ять, нападаючи на чоловіка, котрого я завжди вважатиму найшляхетнішим і найрозумнішим із усіх відомих мені людей.