Мої спостереження за будинком № 427 на Парк-лейн мало чим допомогли мені в розв’язку загадки, що зацікавила мене. Будинок був відокремлений від вулиці низенькою стіною з ґратами, причому все це разом не сягало й п’яти футів. Отже, кожен міг би легко проникнути в садок. Зате вікно було зовсім неприступним: поруч не було ні ринви, ні найменшого виступу, тому видертися стіною не зміг би навіть натренований гімнаст. Дивуючись ще більше, ніж раніше, я подався назад до Кенсінґтона та повернувся додому. Але я не пробув у своєму кабінеті й п’яти хвилин, як покоївка доповіла, що мене бажає бачити якийсь чоловік. На мій подив, це виявився ніхто інший, як той оригінальний старий бібліофіл. Його гостре зморшкувате обличчя визирало з-під жмуту сивого волосся. Під пахвою він тримав щонайменше дюжину своїх коштовних книжок.
— Вас, звісно, здивував мій прихід, сер? — спитав він дивним, як у ворони, голосом.
Я підтвердив його здогад.
— Розумієте, сер, я людина делікатна. Шкутильгаючи позаду тією самою дорогою, що й ви, я раптом побачив, як ви увійшли в цей будинок, і вирішив, що маю зайти до такого люб’язного містера та вибачитися перед ним. Адже якщо я був дещо брутальний із вами, сер, то насправді не хотів образити вас і дуже вдячний вам за те, що ви підняли мої книги.
— Не варто й говорити про такі дрібниці, — махнув я рукою. — Але дозвольте поцікавитися, як ви дізналися, хто я такий?
— Відважуся сказати, сер, що я ваш сусід. Моя маленька книгарня розташована на розі Черч-стрит, і я буду щасливий, якщо ви колись навідаєте мене. Можливо, й ви збираєте книги, сер? Ось «Птахи Британії», «Катулл», «Священна війна». Купіть, сер. Віддам за безцінь. П’ять томів якраз заповнять порожнє місце на другій полиці вашої книжкової шафи, а то в неї якийсь неакуратний вигляд, згодні, сер?
Я озирнувся, щоб глянути на полицю, а коли знову обернувся, біля мого письмового столу стояв... усміхнений Шерлок Голмс! Я схопився та кілька секунд витріщався на нього в німому подиві, а потім, мабуть, втратив свідомість — вперше і, сподіваюся, востаннє в моєму житті. Пригадую лише, що якийсь сірий туман закружляв у мене перед очима, а коли він зник, я побачив, що в мене розстебнутий комір, а на губах відчувався смак бренді. Голмс стояв із пляшкою в руці, схилившись над моїм кріслом.
— Любий мій Ватсоне, — почувся добре знайомий голос, — тисячу разів прошу у вас вибачення. Я навіть уявити не міг, що це аж так на вас вплине...
Я схопив його за руку.
— Голмсе! — вигукнув я. — Це ви? Невже ви справді живі? Чи можливо, щоб вам вдалося вибратися з тієї жахливої прірви?
— Стривайте хвильку, — відказав детектив. — Ви впевнені, що вже спроможні вести розмову? Моя занадто ефектна поява дуже сильно вас схвилювала.
— Мені краще, але, справді, Голмсе, я не вірю своїм очам! Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось інший, стоїте в моєму кабінеті?
Я знову схопив товариша за рукав і намацав його тонку та м’язисту руку.
— Ні, це не примара, у жодному разі! — сказав я. — Любий друже, я такий щасливий, що бачу вас! Сідайте ж і розкажіть, яким чином вам вдалося врятуватися з тієї страшної безодні.
Голмс усівся навпроти мене й запалив люльку знайомим недбалим жестом. Був одягнений у потертий піджак букініста, але всі інші елементи цього маскараду — кучма сивого волосся та в’язка старих книжок — лежали на столі. Здавалося, він ще більше схуд і погляд його став ще пронизливіший. Мертвотна блідість його тонкого обличчя з орлиним носом свідчила, що життя, яке він вів останнім часом, було не надто корисним для його здоров’я.
— Як приємно випростатися, Ватсоне! — видихнув він. — Чоловікові високого зросту нелегко стати коротшим на цілий фут і залишатися зігнутим кілька годин поспіль. А тепер, мій любий друже, поговоримо про серйозні речі... Річ у тім, що я хочу попросити вас про допомогу, і якщо ви згодні, то нас обох чекає ціла ніч важкої та небезпечної роботи. Чи не краще відкласти розповідь про свої пригоди до тієї миті, коли ця робота буде закінчена?
— Але я так довго не витримаю, Голмсе! Я вважав би за краще вислухати вас негайно.