Я недовго роздумував про це, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив над скелею люте обличчя цього чолов’яги й збагнув, що воно — провісник нового каменя. Тоді я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зробив би я це з холодним серцем. Спуск був у тисячу разів важчим за підйом. Але мені ніколи було вагатися — третій камінь прошурхотів біля мене, коли я висів, чіпляючись руками за край розколини. На півдорозі я зірвався вниз, та якимось дивом опинився на стежці. Весь обдертий і закривавлений, я щодуху побіг, у темряві пройшов горами десять миль і за тиждень опинився у Флоренції, впевнений, що ніхто в у світі нічого не знає про мою долю.
Я довірився лише одній людині — моєму братові Майкрофту. Пробачте, любий Ватсоне, але мені було вкрай важливо, щоб мене вважали покійним, а вам ніколи не вдалося б написати таке переконливе повідомлення про мою трагічну смерть, якби ви самі не були впевнені в тому, що це — свята правда! За ці три роки я кілька разів поривався написати вам — і щоразу стримувався, остерігаючись, аби ваша прихильність до мене не змусила вас припуститися помилки, яка видала б мою таємницю. Ось чому я відвернувся сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки. Тієї миті ситуація була дуже небезпечною, і вигук подиву чи радощів міг би привернути до мене увагу та призвести до сумних, навіть невиправних наслідків. Що стосується Майкрофта, то мені довелося йому відкритися, бо я потребував грошей. У Лондоні справи просувалися не так добре, як я очікував. Після суду над зграєю Моріарті на волі залишилися двоє найнебезпечніших її членів, обоє — мої смертельні вороги. Тому два роки я мандрував Тибетом, із цікавості відвідав Лхасу та кілька днів гостював у далай-лами.
Ви, мабуть, читали про гучні дослідження норвежця Сіґерсона, але, певна річ, вам і на гадку не спадало, що це була звісточка від вашого товариша. Потім я об’їхав усю Персію, зазирнув у Мекку та побував із коротким, але цікавим візитом у каліфа в Хартумі... Звіт про цей візит пізніше ліг на стіл міністра закордонних справ.
Повернувшись до Європи, я провів кілька місяців у Франції, де займався дослідженнями речовин, одержаних із кам’яновугільної смоли. Досліди проводив в одній лабораторії на півдні Франції, у Монпельє. Успішно їх закінчивши й дізнавшись, що тепер у Лондоні залишився лише один із моїх заклятих ворогів, я почав міркувати про повернення додому, коли звістка про гучне вбивство на Парк-лейн змусила мене поквапитися з від’їздом. Ця загадка зацікавила мене не лише сама собою, але й тому, що її розкриття, мабуть, могло допомогти здійснити певні проекти, що стосуються мене особисто. Отже, я негайно приїхав до Лондона, з’явився власною персоною на Бейкер-стрит, викликав сильний істеричний напад у місіс Гадсон і переконався в тому, що Майкрофт потурбувався, щоб зберегти мої кімнати та папери точно в такому самому вигляді, в якому вони були раніше. Отож сьогодні, о другій годині дня, я опинився у своїй старій кімнаті, в улюбленому кріслі, і єдине, чого мені залишалося бажати, то це, щоб мій старий друг Ватсон сидів поруч зі мною в іншому кріслі, яке він так часто прикрашав своєю присутністю.
Такою була дивовижна повість, яку він розказав мені того квітневого вечора, розповідь, в яку я б нізащо не повірив, якби не бачив на власні очі довготелесу, худорляву постать і розумне, енергійне обличчя чоловіка, котрого вже й не мріяв побачити. Якимось чином Голмс устиг дізнатися про смерть моєї дружини, але його співчуття проявилося швидше в інтонації, ніж у словах.
— Робота — найкраща протиотрута від горя, любий Ватсоне, — зітхнув він, — а нас із вами сьогодні вночі чекає така робота, що людина, котрій вдасться успішно довести її до кінця, зможе сміливо сказати, що недарма прожила своє життя.
Я марно просив його висловлюватися зрозуміліше.
— Ви достатньо почуєте та побачите, поки настане ранок, — відповів детектив. — А поки що в нас і без того є про що поговорити, адже ми не бачилися три роки. Сподіваюся, що до пів десятої нам вистачить тем, а потім ми вирушимо в дорогу, назустріч одній цікавій пригоді в порожньому будинку.