І правда, все було, як у старі добрі часи, коли в призначений час я опинився в кебі поряд із Голмсом. У моїй кишені лежав револьвер, а моє серце тремтіло в очікуванні надзвичайних подій. Голмс був стриманий, похмурий і мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови детектива насуплені, а тонкі губи щільно стиснуті: здавалося, він був занурений у глибокі роздуми. Я ще не знав, якого хижого звіра нам належало вистежити в темних джунглях лондонського злочинного світу, але всі повадки цього вправного мисливця повідомляли мені, що пригода обіцяє бути однією з найнебезпечніших, а уїдлива усмішка, що час від часу з’являлася на аскетично строгому обличчі мого супутника, не віщувала нічого доброго тій дичині, яку ми вистежували.
Я припускав, що ми їдемо на Бейкер-стрит, але Голмс наказав візникові зупинитися на розі Кавендіш-скверу. Вийшовши з екіпажу, він уважно роззирнувся навсібіч, а потім озирався на кожному розі, бажаючи впевнитися, що ніхто за нами не слідкує. Ми йшли якоюсь дивною дорогою. Голмс завжди вражав мене знанням лондонських закутків, і зараз він упевнено крокував через лабіринт якихось стаєнь і стоянок візників, про існування яких я навіть не підозрював. Нарешті ми вийшли на вузьку вулицю з двома рядами старих, похмурих споруд, яка вивела нас на Манчестер-стрит, а потім і на Блендфорд-стрит. Тут Голмс швидко звернув у вузьку вуличку, пройшов крізь дерев’яну хвіртку в безлюдний двір і відчинив ключем задні двері одного з будинків. Ми увійшли, і він одразу ж зачинився зсередини.
Було дуже темно, але я відразу зрозумів, що в будинку ніхто не живе. Гола підлога скрипіла й тріщала під ногами, а на стіні, якої я ненавмисно торкнувся, висіли шматки обірваних шпалер. Голмс стиснув мою руку холодними тонкими пальцями й повів мене довгим коридором, поки нарешті перед нами не вималювалися ледве помітні контури напівкруглого вікна над дверима. Тут Голмс раптом повернув праворуч, і ми опинилися у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутах, але легко освітленій посередині вуличними ліхтарями. Втім, поблизу від вікна світильника не було, та й шибу вкрив густий шар пилу, тому ми ледве бачили один одного. Мій супутник поклав мені руку на плече та майже торкнувся губами мого вуха.
— Ви знаєте, де ми зараз? — пошепки спитав він.
— Здається, на Бейкер-стрит, — відповів я, заглядаючи крізь каламутне скло.
— Саме так, ми опинилися в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.
— Але навіщо ми сюди прийшли?
— Тому що звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна? Тільки будьте обережні, ніхто не повинен вас бачити. Ну, а тепер погляньте на вікна наших колишніх кімнат, де почалося стільки цікавих пригод. Зараз побачимо, чи зовсім я втратив здатність дивувати вас за три роки нашої розлуки.
Я ступив уперед, поглянув на знайоме вікно й аж присвиснув від подиву. Фіранка була опущена, кімната яскраво освітлена, і тінь чоловіка, котрий сидів у фотелі, чітко виділялася на світлому фоні вікна. Голова, форма широких плечей, гострі риси обличчя — жодних сумнівів. Голова виднілася впівоберта й нагадувала ті чорні силуети, які любили малювати наші бабусі. Це була точна копія Голмса. Я був настільки вражений, що мимоволі простягнув руку, бажаючи переконатися, чи він дійсно стоїть тут, поруч зі мною. Голмс аж трусився від безгучного сміху.
— Ну, як? — спитав він.
— Це просто неймовірно! — прошепотів я.
— Здається, роки не знищили мою винахідливість, а звичка не висушила її, — сказав детектив, і я вловив у його голосі радість і гордість художника, котрий пишається власним витвором. — Правда, схожий?
— Я готовий був би заприсягтися, що це ви!
— Честь виконання належить містерові Меньє з Ґренобля. Він ліпив цю фігуру кілька днів. Вона зроблена з воску. Все інше облаштував я, коли заходив на Бейкер-стрит сьогодні вранці.
— Але навіщо вам усе це потрібно?
— Маю на те серйозні причини, любий Ватсоне. Хочу, щоб дехто думав, що я перебуваю там, хоча насправді я зовсім в іншому місці.
— То ви думаєте, що за квартирою стежать?
— Я це знаю точно.
— І хто ж?
— Мої старі вороги, Ватсоне. Та чарівна компанія, ватажок якої впокоївся на дні Рейхенбахського водоспаду. Як ви пригадуєте, вони, і тільки вони, знали, що я ще живий. Вони були впевнені, що я рано чи пізно повернуся до своєї колишньої квартири. Вони не переставали наглядати за нею, й ось сьогодні вранці побачили, що я повернувся.