— Нерви в старого мисливця такі самі міцні, а око досі пильне, — сказав він усміхнено та розглядаючи продірявлене чоло воскової фігури. — Потрапив у самісеньку середину потилиці та пробив мозок. Це був наймайстерніший стрілець Індії. Гадаю, що й у Лондоні в нього знайдеться не так уже й багато суперників. Ви колись раніше чули його ім’я?
— Ні, ніколи.
— Так он вона яка, слава! Втім, ви ж, наскільки я пам’ятаю, ще зовсім нещодавно зізнавалися, що не чули навіть імені професора Джеймса Моріарті, а це був один із найвидатніших геніїв нашого століття. До речі, зніміть, будь ласка, з полиці біографічний покажчик...
Зручно вмостившись у кріслі та пихкаючи сигарою, Голмс неквапно гортав сторінки.
— У мене зібралася чудова колекція на «М», — повідомив він. — Одного Моріарті було б достатньо, щоб прославити будь-яку букву, а тут є ще й отруйник Морґан, і Меррідью, котрий залишив по собі страшну пам’ять, і Метьюз — той самий, хто вибив мені ліве ікло в залі очікування на Черінґкроському вокзалі. А ось нарешті й наш сьогоднішній приятель.
Він простягнув мені записник, і я прочитав: «Моран Себастьян, полковник у відставці. Служив у першому саперному банґалорському полку. Народився в Лондоні 1843 року. Син сера Оґастеса Морана, кавалера ордена Лазні, колишнього британського посланця в Персії. Закінчив Ітонський коледж та Оксфордський університет. Брав участь у кампаніях — Джовакській, Афганській, Чарасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській і Кабульській. Автор книг «Полювання на великого звіра в Західних Гімалаях» (1881) і «Три місяці в джунглях» (1884). Адреса: Кондвіт-стрит. Клуби: «Англо-індійський», «Тенкервільський» і картярський клуб «Багатель».
На полях чітким почерком Голмса було написано: «Найнебезпечніша людина в Лондоні після Моріарті».
— Дивно, — сказав я, повертаючи Голмсу нотатки. — Здавалося б, його шлях — це шлях чесного солдата.
— Маєте рацію, — погодився Голмс. — До певного моменту він не робив нічого лихого. Це був чоловік із залізними нервами, і в Індії досі поширені легенди про те, як він проповз висохлим руслом річки та врятував людину, вирвавши її з пазурів пораненого тигра. Є такі дерева, Ватсоне, які ростуть нормально до певної висоти, а потім раптом зазнають якогось потворного відхилення від норми у своєму розвитку. Таке часто трапляється й із людьми. Відповідно до моєї теорії, кожен індивідуум повторює у своєму розвитку історію розвитку всіх своїх пращурів, і вважаю, що кожен несподіваний закрут у бік добра чи зла пояснюється якимось потужним впливом, джерело якого треба шукати в родоводі людини. Отже, його біографія є ніби віддзеркаленням біографії всієї родини в мініатюрі.
— Ну, знаєте, ця теорія дещо фантастична.
— Що ж, не буду на ній наполягати. Хоч якими би були причини, але полковник Моран вступив на слизький шлях. Жодного явного скандалу не було, але він настільки налаштував проти себе когось впливового в Індії, що залишатися там йому вже було неможливо. Полковник подав у відставку, приїхав до Лондона, де також набув лихої слави. Ось тоді про нього й дізнався професор Моріарті, у котрого він певний час був правицею. Моріарті щедро постачав його грішми, але до його допомоги вдавався вкрай рідко — лише в двох-трьох особливо важких випадках, які були не до снаги пересічному злочинцеві. Ви, можливо, пам’ятаєте дивну смерть місіс Стюард із Лаудера 1877 року? Ні? Я впевнений, що тут не обійшлося без Морана, хоча проти нього й не було жодних вагомих доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали всю зграю Моріарті, нам не вдалося притягнути його до суду. Пригадуєте, Ватсоне, той вечір, коли я прийшов до вас і зачинив віконниці, остерігаючись пострілу з рушниці? Тоді вам це здалося дивним, але я знав, що робив, бо вже дізнався про існування цієї дивовижної рушниці, і до того ж я знав, що вона потрапила в руки одного з найвправніших стрільців. Коли ми з вами поїхали до Швейцарії, Моран погнався за нами разом із Моріарті, і саме через нього я пережив кілька вельми неприємних хвилин, лежачи в розщелині скелі над Рейхенбахським водоспадом.
Можете собі уявити, наскільки уважно я читав англійські газети, коли був у Франції: сподівався знайти хоч якийсь шанс засадити його за ґрати. Адже поки він вільно розгулював Лондоном, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі ця загроза затьмарювала б моє життя, і врешті-решт, він би знайшов нагоду мене вбити. Що ж мені було робити? Застрелити його при зустрічі я не міг: адже й сам опинився б тоді на лаві підсудних. Звертатися до суду також була марно: суд не має права порушувати справу на підставі одних лише недоведених підозр, а доказів у мене не було. Тож я не міг щось зробити. Але я невпинно стежив за кримінальною хронікою, адже був твердо впевнений, що рано чи пізно мені таки вдасться його впіймати. Й ось сталося вбивство Рональда Адера. Нарешті настав мій час! Знаючи те, що було мені відомо, чи міг я сумніватися, що його вбив саме полковник Моран? Він грав із юнаком у карти, пішов за ним слідом із клубу, застрелив жертву крізь відчинене вікно. Звісно, сумнівів бути не могло. Досить було б лише кулі, аби відправити полковника Морана на шибеницю. Я негайно ж приїхав до Лондона. Шпигун полковника побачив мене і, природно, повідомив йому про це. Той не міг не пов’язати мій раптовий приїзд зі своїм злочином і, звісно, дуже стривожився. Я був переконаний, що він спробує негайно ж усунути мене, для чого вдасться до своєї смертоносної зброї. Тому я приготував йому у вікні свого кабінету бездоганну мішень, попередив поліцію, що мені може знадобитися її допомога (до речі, Ватсоне, ви своїм пильним оком одразу розгледіли двох полісменів у тому під’їзді), і зайняв пост, що здався мені зручним для спостереження, хоча, запевняю, мені й не снилося, що мій супротивник вибере для нападу те саме місце. Ось і все, милий Ватсоне. Тепер, гадаю, вам усе ясно?