Він розклав газету й подав мені:
– Провір, чи зміст летючок правильний!
Я читав уголос:
– «У страху за своє існування Москва наказала мовчати про появу наших звернень на території СРСР. Хоч у більшовицькій пресі нічого про це не писали, все-таки різними шляхами ця вістка рознеслася по країнах, окупованих Москвою. Вільна преса не зареагувала на московську брехню, нібито над СРСР ніякі ракети не появилися.
З уваги на це повідомляємо:
15 червня наша ракета появиться над СРСР, а саме над Владивостоком. Звідти, регулюючи її висоту і скорість, керуватимемо її так, що кожної години вона пролітатиме над більшими містами СРСР у низькому польоті. О годині 15 вона буде над Казанню і знад того міста полетить просто на Москву.
Населення тих міст, над якими пролітатиме ракета, не має причини боятися ні свистів, ні гуків, і може спокійно залишитися на своїх місцях. Але в Москві мешканцям слід на той час покинути околицю Червоної Площі.
Цю летючку розкидаємо над західними столицями, щоб уряди могли переконатися про точність наших засобів боротьби і витягнути з них відповідні висновки.
Шістка ОУН».
Гасьці дрижали руки із зворушення.
– А тепер що?
– Тепер, – відповів спокійно Семен, – ждатиму до вечора 14 червня. Хай у Кремлі турбуються цим тижнем!
Вечором Семен пішов до Рауля. Повернувшися, попросив Гаську і мене до своєї кімнати.
– З Раулем я говорив про появу нових летючок. Я висловив сумнів про правдивість тих вісток.
– Це журналістична качка! – сказав я йому.
– Помиляєшся, – відповів Рауль. – Уряди держав дуже збентежені ракетами. І затривожені.
– Затривожені? – здивувався я. – Таж це справа Москви, а не вільного світу!
Як виходило з розповіді Семена, дальша розмова відбулася більшменш у таких словах:
– Сьогодні кожний щиро бажає миру! – сказав Рауль.
– Тактика: по моїй смерті хай валиться світ, що?
– Так і є! Сьогодні найменша проблема може захитати систему рівноваги, що ледьледь втримується у світі.
– І втримається, поки бажатиме Москва. Ініціатива в її руках.
– Не конче. І вона теж не хоче війни, хто може ручитися за перемогу?
– А я таки не вірю в те, що тут затривожені.
Тоді Рауль розповів, що Москва вимогла на Заході дозвіл на незалежні розшуки за спричинниками цієї сенсаційної події. Тисячі московських агентів уже сьогодні в дорозі, щоб провірити модерними приладами радіоактивність різних місць, особливо тих, де близько розміщена металургійна індустрія. Будуть провірювати їхню продукцію, навіть найменші бляшки, щоб сконтролювати, чи не є це, бува, частини до ракет, замовлені з якогось центрального диспозиційного пункту.
– А чому радіоактивність? – здивувався Семен.
– Вони міркують, що погінною і вибуховою силою є атомова енергія. Шукають, отже, її слідів дуже вразливими апаратами Гейгера з землі й з літаків. Московські комісії мають провірити всі лабораторії і металургійні фабрики, де можна б готовити складові частини ракет.
– А що на такі вимоги Захід?
Рауль байдуже знизав плечем:
– Як не погодимося, стягнемо на себе підозріння співучасти. Хай собі шукають, це їх болить, а не нас!
Ми сиділи мовчки. Що було й казати? Новина справді неприємна.
Гаська перервала мовчанку:
– А ти не питав Рауля, чи вже приїхали ті «комісії»?
– Якби були тут, він сказав би мені про це. А коли не згадував, то напевно їх ще тут нема. Я вдавав, що справа не дуже мене цікавить та що не вірю в появу ракет.
Увечері ми говорили з дядьком. Коли Семен передав коротко розмову з Раулем, на обличчі дядька появилися риски турботи.
– Треба приготовитися до цього. Ти вже думав, що нам робити?
– Перше мушу випустити ракету на Москву. Опісля знейтралізую випромінювання останків К7. Воно, правда, не атомове, але нові точні прилади ловлять його, зокрема секундарне випромінювання.
– К7 примісти в підземеллі, знаєш, про яке я думаю. Заховай К7 в олив’яній коробці. Зверни увагу, що ми таки не знаємо про найновіші московські осяги у вишукуванні променів.
– Добре, – погодився Семен. – А як у тебе, дядьку, з продукцією К7?
– Мінерали, які дістав, мають мінімальний процент. А до цього переробка дуже кропітка.
Дядько зітхнув важко, було помітно, що це питання йому нелегко розв’язати.
– На всякий випадок ти маєш залізний припас на політ у простори! – закінчив дядько.
13 червня ми втрьох мчали до нашого сховку у скелі. Гаська глянула на блискучу ракетку і здивувалася: