– Що?
– Відбитки дерев на кам’яному й бурому вугіллі.
– Правда! – скрикнула Гаська. – І мені вони видалися знайомі!
Ми йшли швидко в сторону ріки, трохи навскіс від нашої «Сороки». Незабаром ми опинилися над берегом.
Ріка, озеро, море? Ми не знали, бо другого берега не було видно. Далеко на обрію стояла густа мряка.
Гаська сіла на прибережній камінь. Ми таки втомилися мандрівкою і враженнями. Семен разураз споглядав на апарати радіації і К7, але нічого нового не помітив.
Кільканадцять кроків від нас щось дивне бовваніло над берегом. Я підійшов до невідомого предмету. Торкнув його ногою. Це був довгастий ніби камінь, з регулярними вирізами й виступами на поверхні. До мене підійшов Семен. Ми мовчки гляділи на дивний предмет.
– А може б порушити його рукою?
– Тільки через рукавицю, – відповів Семен.
Ми підняли щось, що подобало на вивернений човен.
Виявилося, що з другого боку воно було порожне, це була туга шкаралупа, і дуже важка.
Ми спробували її ножем.
– Тверда! – сказав Семен.
– Я знаю, що це – черепаха!
Семен похитав заперечливо головою.
– Панцерна риба! Бачив таке в музею.
Він нахилився до мене і сказав тихо, щоб не почула Гаська:
– Ми знаходимося в добі, яку в нас геологи назвали мезозоїчною формацією, юрою. Період великих гадів, панцерних риб і узублених птахів. Треба бути обережним!
Раптом Гаська скрикнула. Ми кинулися до неї. Дівчина вказувала рукою на ліс.
Понад деревами кружляв велетенський птах. Мав широкі крила, наче лилик, велику голову з потужним розкритим дзюбом.
– Це що?
– Птеранодон! – прошепотів Семен. – Це не птах, а літаючий гад!
Ми згуртувалися щільно і споглядали мовчки на потвору. Вона заточувала великі кола, наближаючись щораз більше до нас. Було видно, як її крила, розміщені між ногами, наче у потужного лилика, то натягалися, то звільнювалися. Її подовгасте й безхвосте тіло було цілком гладке. Довжина літаючого гада виносила не менш десяти метрів.
Гаська приспособила електронну пістолю. Ми теж узяли зброю в руки, були напоготові.
– Відступаймо поволі до корабля! – скомандував Семен. – В разі нападу – стріляємо!
Ми почали наш поворот, не спускаючи з очей потвори. А вона дедалі ближче підлітала до нас, і ось уже над нашими головами! Її великі жовті очі непорушно дивляться на нас.
– Найгірше те, що мусимо одягнути шоломи! – сказав Семен. – Наближаємося до поля великої радіації!
Ми закрили шоломи, і через те важче було стежити за гадом. Та ось він зненацька спустився вниз і важко впав на землю, загородивши нам дорогу до авта. Зате ми могли краще його бачити, не мусіли йти з піднятими вгору головами.
Гад незугарно порушався по землі, він повз у наш бік. Це було велетенське неповоротке тіло, яке ледве рухалося. Мабуть, у нього ноги непридатні для ходу.
– Ми безпечні! – зрадів Семен. – Він не здожене нас, навіть якби ми йшли без поспіху.
– Хто знає! – сумнівалася Гаська. – А як потвора раптом кинеться або почне бігти? Ні, краще втікаймо!
Усетаки ми підійшли до гада. Він мав на плечах панцер, багато могутніший від шкури крокодила, крила були з поморщеної голої шкури, а на ногах великі пазурі. Роззявляючи пащеку, від підповзав до нас, мабуть, уважаючи нас за свої жертви. Довга лиса голова, закінчена потужною щокоюдзюбом, викликала неприємне враження.
– Яка гидота! – промовила Гаська. – А все ж це створіння. Одне з перших, мабуть.
– Такі були на землі в юрайському періоді.
– Значить, ми попали в ту саму добу на Венері. Отже, людей тут не знайдемо!
– Мабуть, ні, – відповів Семен. – За мільйони років появиться тут перша людина.
– Хіба що з Землі вишлють когось сюди, наприклад, москалів, – докинув я.
Ми залишили потвору і рушили до нашого авта. Незабаром сиділи у «Сороці».
– Ах! – з полегшенням сказала Гаська. – Тепер я щаслива, ми дома!
Ще довго ми розмовляли про гада. Як він підіймається в повітря? Живе на землі чи на деревах? Де гніздиться, чим живиться? Рибами? Птахами?
– Птахів ще нема. Мабуть, з причини великої радіації. І ще сотні тисяч років їх не буде на Венері.
– Виходить, це дуже молода планета.
– Безперечно. Вона могла, правда, народитися разом з нашою Землею, але розвивається чи старіється повільніше. Мабуть, тому, що ближче Сонця. Тому така вогкість на ній, гляньте!
Ми глипнули у вікна. Назовні було наче молоко. Ні на півметра не було нічого видно.
– Знову мряка! Цікаво, як ці створіння бачать!
– Може, їхні очі пристосовані до цього. Ультрачервоні промені?