– Я фізик, бабуню! – підтвердив Семен. – Моя ділянка – атоми і трохи міжпланетарні лети.
– І з цього можна жити?
– Декому можна. Мені ще ні. Але я маю невеличку фабрику, в іншій країні.
Семен говорив спокійно, але кожний відчував, що звірюється неохоче.
– В іншій країні? – здивувалася бабуня. – То чому ти живеш тут?
– Я часто виїжджаю туди, а фабрика наладнана так, що й без мене все в порядку.
– Таке не може бути! – різко відповіла бабуня. – Хто не доглядає свого господарства, скоро його втратить. Ну, але це не моя справа.
Вона встала:
– Вибачайте за мої слова, – виправдувалася, – але в мене такий уже характер!
Вона пристанула перед Гаською:
– Твого предка замучили москалі, твій прадід згинув у бою з ними. І я не була байдужою, виконувала те, що мені наказували командири підпілля. І я хотіла б бачити, що традиція боротьби живе в нашому роді. Твій батько, Гасько… ну, про присутніх не говорю, але ви, молоді, повинні пам’ятати, що боротьба за свободу – це найцінніше завдання людини!
– Святі слова, бабуню! – схвильовано заговорив Семен і замовк.
Гаська відірвала зір від журналу і пильно глянула на нього.
– Старі погляди! – поправився Семен, коли бабуня вийшла з кімнати. – Але не можна відмовити їм певного романтизму.
– Слова бабуні правдиві! – промовив інженер. – І нам слід включитися в боротьбу нашого народу.
Розклав руками:
– Тільки як?
Ніхто не відповів на цей запит. Навіть я мовчав.
– А я знаю! – заговорила Гаська.
– Чуєте, яку розумну доню маю? – повагом обізвався інженер.
Я злорадно захихикав.
2
Я стояв з Гаською перед цукернею і намовляв її зайти на каву.
– Тут найсмачніші тістечка, відомі на цілий світ! – захвалював я.
До нас підійшов Семен.
– Сьогодні від’їжджаю! – сказав. – І не знаю, коли повернуся. Може, напишу тобі кілька слів.
Сказав це до неї, а не до нас.
Гаська підійшла до нього і поклала долоню на його плече. Приємно дивитися на двох закоханих. Шкода, що я самотній. Боровся я героїчно, щоб позбутися цієї самотности, але нічого не вдіяв: для одних дівчат шкода було часу, а інші мною не цікавилися. І так минає час, але не роки рахуються в житті, а події і переживання.
– Куди їдеш? – спитала Гаська.
– Далеко, кілька тисяч кілометрів звідсіля.
Стояла близько нього з легко відкритими губками і голубила поглядом його постать. Він здавався мені тепер одним з давніх упістів або дивізійників, коли вони прощалися з дівчатами. Правда, не знаю нікого з тих часів зперед більш півстоліття, але я виробив собі про них чітко окреслений погляд з історичних романів.
– Шкода, а то я відвідала б тебе. Або написала б листа. Хочеш?
Пестив пальцями її волосся.
– Хочу. Пиши на цю адресу.
Подав їй клаптик паперу з нашвидку накресленими рядками. Не глянувши, всунула його в кишеню штанів. Усміхнулася до нього:
– Бабуня нас не розуміє, правда?
– Бабуня нас розуміє. В її словах велика правда. Ми не можемо жити як ось ці!
Вказав рукою на юрбу, що викотилася з підземки і тепер зникала розбризками в дверях монументальних будинків. Попри нас спішили за своїми справами чужі, байдужі люди.
– Ми мусимо бути інші. Маємо інші завдання, величні і для цього світу небуденні. Інша справа, чи ми їх виконуємо як слід!
Стиснув її руку.
– Мушу йти, літак не ждатиме!
– Ходи зі мною! – звернувся до мене. – Погуторимо ще по дорозі.
Я глянув із смутком на Гаську.
– Нещасна доля! – сказав я до неї і старався при цьому зробити якнайбільш жалюгідне враження. – Раз мав нагоду піти до цукерні з гарною дівчиною, і це мені не вдалося.
Ми піднялися ліфтом до його мешкання.
– Я міг ще трохи залишитися з Гаською, але хотів поговорити з тобою! – сказав Семен, закриваючи подорожню валізку.
– Дивуюся тобі, другої Гаськи нема на світі!
Я сам захопився моїми словами такої великої похвали.
– Чи ти помітив, які дурні обличчя в інших дівчат?
Семен не відповів, сів навпроти мене й почав з іншої теми:
– Слова бабуні не сходять мені з думки. Ті всі наші предки, що їх катували, що втрачали роки молодости на засланні, що їх вбивали! Предки, що кидали вигоду і своїх коханих та йшли боротися… Чи не думаєш, яка малеч ми всі в порівнянні з ними? Це предки, які бажали великого, захитували підставами ворожої імперії, творили історію.
Мені прийшло на думку, що добре було б випити по чарці, і я скоро обвів поглядом кімнату. Даремно, ніякої пляшки не було. Такі міркування чув я вже не раз, і вони викликували в мене чорні смутки, які я старався якнайскоріше відігнати. Але Семен, замість продовжувати, попав у сантимент і почав розповідь про своє життя.