Западала ніч, ми готовили вечерю. Були втомлені. Я думав саме лягти, коли щось важко стукнуло у вікно.
Ми кинулися. За прозорою стіною «Сороки» появилася голова потвори. Вона пробувала дзюбом пробити пластичну стіну. Гляділа на нас своїми жовтими безвиразними очима.
Гаська пригорнулася до Семена. Я погасив світло.
13
Добре, що потвора зникла, було б неприємно, якби залишилася і приглядалася до нас своїми поганющими очима.
Проте неспокій гнобив нас, а Гаська разураз споглядала на прозорі стіни корабля, чи знову поза ними не стирчить цей гидотний гад.
– І що далі? – спитала, готуючи в кухні паляниці.
– Будемо шукати на Венері К7.
– А як не знайдемо?
– То пошукаємо на інших планетах.
Гаська замовкла. А по хвилині спитала:
– Зорі, зорі! А що далі? Що за ними?
– Простір! – відповів я, бо відповідь була проста.
– Це мені нічого не каже. Який він великий? Де кінчиться?
– Гага! – зареготався я. – Таж ми вже знаємо, що простір – це нескінченність, у математиці покладена вісімка. Ось так!
– Власне, не знаємо цього! – несподівано для мене заперечив Семен.
Почалася дискусія, в якій я був найбільш енергійним супротивником, бо інакше був би скомпрометований в очах Гаськи. А теж у своїх.
– Бачите, наша Сонячна система – одна з малих, або, може, із середніх. Таких систем велика кількість, куди б ми не глянули, і найдокладнішими апаратами не знайти місця, де можна б сказати: ось тут кінець світу. Давніше думали, що простір – це велетенська порожнеча, обмежена ніби стінами, а в ній теж велетенська матерія з усіма сонячними системами. Питання було, що є далі, поза тими «стінами»?
– Отожто! – докинув я.
– Старинні греки вірили, що світ кінчиться на стовпах Геракла, тобто, на Гібралтарі. А що далі – їх не цікавило. Теж не були цікаві, на чому стоять велетні, що тримають світ на своїх плечах. Але згодом люди почали думати: а що далі? І ми сьогодні задаємо те саме питання. Не маючи відповіді, вчені сказали собі: світ є нескінченний, і думайте собі, що хочете. Позбулися питання: а що далі?
Так само, не маючи змоги пояснити життя тварин, знайшли слово «інстинкт» і заспокоїлися. А це не вияснює нічого. Хочете слухати далі?
– Хочемо! – відповіла Гаська.
– Отож, тим часом нові досліди виявили, що матерія є тісно зв’язана з простором, тобто, де є матерія, там є простір. А що матерія поширюється з шаленою скорістю, можна сказати, розсувається, розріджується постійно, отже з цим зростає простір.
– Розумію, – відповів я.
– Нічого ти не розумієш! – відрубала мені Гаська. – Як розумієш, то поясни, будь ласка, що є поза тією комбінацією матерії і простору?
– Є далі простір! – сказав я, хоч знав, що це нісенітниця.
– Бачиш, як він розуміє? – глумливо звернулася до Семена Гаська.
– Певно, що не розуміє! – підтримав її Семен. – Цього ми ще всі не розуміємо. Зважте, що ми навіть не знаємо, чи всюди матерія поширюється. Можливо, що в деяких місцях корчиться, і простір там маліє. Ми є тривимірні люди, і для нас Всесвіт є нескінченний. Але для чотиривимірних істот, якщо такі існують, світ може бути скінчений. Поза тим наш розум не може сприйняти ще багато наукових фактів, що їх можна обчислити й визначити не розумом, а математикою і фізикою.
– Ти щось розумієш? Бо я ні! – спитав я Гаську.
– Тобі й не потрібно розуміти. З цього не стане на світі ні краще, ні гірше!
– Не сперечайтеся! – кинув Семен. – Я вже кінчу. Отже, чому я згадав про греків? Бо тоді їхній ум не міг збагнути питання, що існує поза стовпами Геракла. Так само ми сьогодні не в силі зрозуміти нескінченности, вічности. З цього виходить, що проблеми простору ми не розуміємо, але наші внуки за двісті чи триста років будуть про це вчитися в середніх школах.
– Слава Богу! – з полегшенням сказав я. – А то я побоювався, що за двісті років ніхто й далі цього не розумітиме. Тепер я спокійний.
Гаська зібрала посуд зі столу і, відходячи до кухні, поглянула на мене:
– Я не розумію, навіщо ти це все слухаєш. Адже і так ніякої користи не матимеш…
– Гад! Гад! – закричав я.
Це було несамовите видовище. Не один гад дивився на нас – три були при стінах, а четвертий розлігся на верху корабля і дряпав пазурами по прозорому пластику.
Семен зробив скоро кілька фотознімок і сказав:
– Краще покиньмо це місце. Воно мені не подобається.
Він пішов до командного стола, і за хвилину корабель рушив з місця.
Ми прислухувалися: жодного голосу гади не дали, спадаючи із стін. Ми подалися понад воду в напрямі сходу, принаймні, так показував наш земний компас.