Выбрать главу

За кілька днів ми наблизилися до блукаючої зорі так, що мусіли зменшити нашу скорість і достосуватися до її скорости. Так ми могли летіти біля неї, дослідити її, а може й осісти на ній, якщо б знайшли місце причалу.

Одночасно зросла небезпека від ракети. Вона не сповільнила своєї скорости, а тим самим наближався день бойової розправи з ворогом. Ми мали зброю, але чи ракета не має відпорних і оборонних засобів проти нас? Може, тонкий струм світла не вразить її смертельно?

Цього ми не знали, і тому мусіли придумати способи оборонити себе у випадку непридатносте нашої зброї. Порятунком могла б стати блукаюча планета, на якій ми могли б сховатися, як це було на Місяці.

Найгірше було те, що ми ніяк не могли передбачити, коли наступить зустріч з ракетою. Ми обрахували потрібний нам день згідно з земним часом, але в обрахунках натрапляли на відхили. Семен хвилювався, а то й лютував, так що ми й не говорили до нього. Врешті він підвівся від своїх розрахунків:

– Чужий світ, в якому знаходимось, не дозволяє орієнтуватися в майбутньому. Ми звикли, що час на Землі йде від минулого почерез теперішнє до майбутнього. Тут усе інакше. Як би вам пояснити? Тут час не йде у знаному нам напрямі, а якось інакше, навскіс чи вбік.

Він зрезигновано махнув рукою.

– Цього і словами не можна вияснити. Мішається дійсне з недійсним, минуле з майбутнім. Дійсність і сон розділені на Землі. А тут вони нерозгадно помішані. Нема для нас розв’язки!

15

Кожний з нас кілька разів денно споглядав на екран телелюнетного бачення. Триклята московська ракета поволі, але постійно наближалася до нас.

Ми мали дві можливості: ждати, аж ракета наблизиться на таку віддаль, яка дала б нам можливість обстрілу, або самому приспішити реченець бою, зменшуючи швидкість нашого льоту. Семен не міг рішитися, маючи, мабуть, якісь причини, що їх затаював від нас. Врешті й не диво, на ньому спочивала відповідальність не тільки за наше життя, але і за успіх нашої виправи в космос. Наша невдача була б історичною катастрофою України, від нас залежала доля мільйонів земляків, що жили на нашій далекій тепер планеті, та, що більше, може, й майбутнє багатьох поколінь українського народу.

Врешті одного ранку Семен сів при екрані й почав докладні поміри й обчислення. Ми поводилися тихо, а коли мені вихопилося голосніше слово, Гаська прикладала палець до уст, щоб я мовчав.

Врешті Семен підвівся:

– Починаємо, друзі! Ракета наблизилася і є в межах діяння нашої рушниці.

Ці слова були для нас визволенням з нервової напруги останніх днів. Гаська стрибала з радости, і мені мало що бракувало, щоб я вхопив у рамена їх обоє.

Нарешті! Рішається!

І я, здержуючи радість, промовив штучно поважним голосом:

– Бути або не бути! Запам’ятайте собі, друзі, це слова, що їх сказав Панько в найвідповідальнішій хвилині свого життя!

– Панько завжди думає, що ми дурні! – заговорила Гаська, звертаючися до Семена.

– Що? – спитав Семен, який і не слухав того, що я сказав, затоплений у своїх роздумуваннях.

– А то чому? – спитав я.

– Тому що «бути, чи не бути» відомі слова Данте! – відповіла Гаська.

Тепер я попав у лють.

– А ти думаєш, що я дурний?! Це сказав не Данте, а Шекспір, і то ще за свого життя!

Гаська захихотіла з радости. Лукава дівчина! Я запізно похопився і дав себе вивести в поле. Але прийде і на неї час!

– Тепер слухайте уважно! – не помічаючи нашої любої розмови, заговорив Семен. – Ти, Гасю, стеж пильно за скорістю ворога. Що п’ять хвилин подавай мені віддаль від ракети в тисячах кілометрів. А ти, Паньку, бери рушницю і на мій наказ починай обстріл. Починаємо!

За хвилину Гаська подала:

– 325!

Це означало, що ракета віддалена від нас на 325 000 кілометрів. Я сидів при задній стіні, біля екрану, з рушницею в руках. Стрілятиму сконцентрованим струмом світла. Зброя, що не заводить! А коли йдеться про ракету, то мікроскопічно малий струм стопить її поволоку і спричинить вибух атомового набою. І кінець!

Я прицілився за допомогою помірових апаратів і ждав.

– Готов?

– Готов!

– Стріл!

Я натиснув язичок рушниці. Семен глядів пильно на ракету крізь телескоп.

– Ще раз!

За хвилину Семен схвильовано наказав:

– Постійний обстріл!

Це означало, що маю пустити у ворога безпереривний струм світла.

Семен мовчав, стежачи за ракетою.