Це мене схвилювало. Я з болем помітив, як у двох словах скривається велика трагедія української людини: що там людини – цілих поколінь! Велике завдання боротися за народ, одна невдача, а з цим катування, самітня смерть у муках, а для світу? Убогі слова: не повернувся!
Дядько Павло зрозумів поклик роду. Це не безбатченки невідомого початку, а спільнота крови, у якій віддзеркалюється ієрархія нації.
– Тепер розумієш, чому дядько заопікувався тобою і мною? Щоб старинний наш рід ішов далі у майбутнє гідно і чесно. Ієрархія нації!
Я рвучко підвівся з крісла. Закружляв по кімнаті, вклавши руки в кишені. Ці слова, неясні ще, влили в мене якусь неймовірну силу, може, снагу до чогось невідомого, може, гордість, що і я маю завдання, яких у цьому моменті не вмів ще собі з’ясувати.
Семен приглядався мені хвилину.
– І я тоді слухав з запертим віддихом, не розумів багато, але відчував щось величне, що вливалося мені в душу. Події, про які говорив мені дядько Павло, стрясали мною і змушували слухати далі з заціпленими устами. Я знав уже, що від тієї розмови і мені доведеться виконати завдання, великі і гідні ієрархії нашого роду!
Згодом дядько частенько говорив зі мною, повторяв свою розповідь, наповняв її подробицями і жадав, щоб я зберіг таємницю, бо світ довкола не такий, щоб чванитися таким справами перед людьми. Раз, рахував дядько на пальцях, хто тебе зрозуміє, коли розповідатимеш про предків і рід старинний? Чужинці, що самі роду не мають, і до тих справ ніякої ваги не прикладають? Що нецікаві їм предки в могилах, бо що на них заробиш? А подруге, продовжував дядько, треба зберегти таємницю тому, бо все це не розповів я тобі для розваги, а для великого діла, гідного твоїх предків.
– А що робить дядько Павло, чим він займається? – спитав я нетерпляче Семена.
– Отож відтоді і я почав над цим думати і приглядатися з цікавістю до дядька. Що він робить? Чим живе? А дядько кермував своїми фабриками, багато подорожував, відбував наради із своїми директорами. Але поза цим цікавився до якоїсь – мені в той час невідомої – міри новими здобутками науки. Мав свою наукову робітню, де працював над новими винаходами з ділянки атомової енергії на самій грані цього знання. Про ці справи ніхто не знав, і я ніколи не чув, щоб дядько з кимось ділився своїми поміченнями. Так проходили роки. Коли я покінчив середню школу, дядько сказав мені, що я повинен студіювати якусь науку в університеті. Я не знав, яке звання собі вибрати, але коли дядько настоював, щоб я таки подумав і рішився, я відповів, що мрію про те, щоб стати гідним… Ієрархії. Тоді дядько поцілував мене в чоло і сказав, що сподівався від мене такої відповіді.
– Певно! – підтвердив я.
– І так я вчився фізики, хемії, зокрема ж вивчав ділянку атомової енергії, а згодом дядько завів мене до своєї робітні, скритої від цікавих очей у кількох великих кімнатах. Тут дядько впровадив мене у питання гравітації, магнетизму й інших досі не розв’язаних питань, та відкрив мені свої осяги. Після десятків років упертих обрахунків і дослідів, йому поталанило відкрити джерело гравітації, отже сил, які викликають притягання мас у природі. Розумієш вагу цього винаходу?
– Ні, – відповів я.
– Отож слухай і мовчи, хоч би й катували тебе на смерть! Це все розповідаю тобі з доручення дядька. Про ці справи знаємо тепер тільки ми три. І ніхто інший не сміє довідатися!
Я затиснув уста. Таке надзвичайне довір’я до мене, непотреба! Майже дурня в очах інших! Мене огорнув страх.
– Чи ти свідомий, яку силу ми маємо?
Семен стояв переді мною, йому горіли очі.
– Силу більшу від атомової енергії! Силу, перед якою дрижатиме хоч би найбільша імперія світу! І якої, крім нас, ніхто не має!
Наче велике світло загоріло в моїй душі. Я зрозумів! Кинувся до Семена й розцілував його на радощах. Забігав по кімнаті і знову схопив його в обійми. Попав у якесь шаленство, аж Семен схопив мене цупко за руки.
– Заспокойся, селепку! Сядь спокійно! Слухай далі!
Силою вмостив мене у фотель.
– Дядько говорив далі, що тепер спокійно може жити. Він людина літня, і нікому невідомо, коли Провидіння покличе його туди, звідки нема повороту. А тепер він спокійний. У надійні руки поклав ціль свого життя. І тоді ми випили по чарці.
Семен відкрив шафку у стіні і вийняв пляшку та чарки. Налив, ми мовчки випили.
– Від того часу я працював уперто і, мушу признатися, добився неабияких успіхів. Новий світ гравітації давав мені можливості відкривати щораз то нові закони, широко відкрилися перед нами брами великого невідомого. І ми скерували зусилля в одному напрямі. Тільки в одному! У напрямі, за який поклали своє життя наші предки!