– А як зв’язкова дісталася у залу? – поцікавилася Гаська.
– О, звичайно, засідання було публічне, бо теми нарад не мали великого значення. Отож зв’язкова взяла з собою пропагандивну ракетку…
– Яку? – спитав я, зацікавлений появою нової зброї.
– Це невеличка ракетка, от так розмірів мізинного пальця. У наших акціях ми ставили її денебудь під стіною і йшли на свої місця. У відповідному моменті запалювали її електрично, от так, як вмикається телевізію на віддаль. Бувало, шукали тих, хто був близько ракетки, і арештовували іноді підозрілих, але успіху не мали ніколи. Отже, наша зв’язкова зробила те саме в залі Спільноти Народів. Ракетка піднялася вгору, спочатку безгомінно, а опісля почала кружляти під стелею з характеристичним свистом – ну, і розкинула наші летючки. А на кінець, як звичайно, згоріла дотла..
– І що далі? – не втерпіла Гаська, коли дядько замовк на хвилинку.
– Далі? Великий галас у залі й велика втеча делегатів. Було багато потоптаних і побитих. Кожний рвав до виходу, щоб рятувати життя. Відомо, що дипломати й політики не відзначаються мужністю. Воліють спиратися на силу інших. А що це завдання не було нашою акцією, тільки певного роду забавою, то зв’язкова, що є теж начальником психологічної війни, дозволила собі змінити стиль летючки на такий, щоб налякати дипломатів. Летючка звучала так:
«Утікайте! Саме на тайній нараді Спільноти Народів вирішили обстоювати цілість Московської імперії. Це розлютило нас до краю, і ми починаємо проти вас боротьбу. Бачите нашу силу? Наша ракета досягне вас у кожному місці, тут і у вас дома. Ніхто не сховається від нас! Знаєте, що діється в Московщині? Те саме буде з вами, якщо будете підпомагати Москву!
Шоста ».
– Що значить Шоста? – спитала Гаська.
– Нас п’ять, а вона Шоста! – відповів дядько.
– Летючка мені не подобається, – закинув я. – Неповажна, написана жіночим стилем.
Гаська щось заговорила обурено. Але дядько припинив нашу розмову:
– Летючка добра, саме для дипломатів Спільноти Народів. А тепер інша справа: існувала небезпека, що багато москалів схорониться для власної безпеки в Україні. Там вони певніші за своє життя, знаючи, що ми не будемо нищити території нашої батьківщини. Там вони могли б завчасу захопити провід, завести дисципліну в московських організаціях, одним словом, вчинити нам неабиякі пакості. Хочу повідомити вас, що цю небезпеку ОУН усунула. Просто повідомлено, що тимчасовий український уряд віддасть під воєнний суд усіх, які будьяким способом шкодили Україні.
– Тепер московським злочинцям ясно, що їх чекає.
На цьому ми скінчили розмову й перейшли послухати радіо.
З повідомлень преси, переданих по радіо, виходило, що рішення Спільноти Народів остаточно не затверджене, як теж і наставлення цієї організації до подій в Московській імперії неодностайне. Багато членів Спільноти Народів відмовилися не тільки дати свій контингент війська, але взагалі брати будьяку участь у цій справі. Дехто почав навіть обстоювати права народів до вільного державного життя.
Врешті, хтось підніс питання відомого зперед декількох десятків років непередрішенства. У пресі піднявся крик захоплення. Непередрішенство, яке колись було звернене проти свободи народів у Радянському Союзі, тепер стало клапаном безпеки для переляканих дипломатів. Наголовки газет зарясніли словами: «Не передрішаймо! Наша традиція – непередрішенство!»
А московська преса з країн зпоза СРСР стала раптом ангельськосентиментальна. Живемо, мовляв, у часах високої цивілізації, і не місце нам на війни й революції. Усе можна наладнати подоброму, мирними розмовами, тим більше, що всі народи Радянського Союзу стали вже однією спільнотою, якій не личить розв’язувати деякі дрібні непорозуміння воєнним шляхом.
– Шкода, що не можемо прочитати цих міркувань у цілості, – засміявся Семен.
– І хто їм повірить?
– Думаєш? А я тобі ручу, що тисячі корисних ідіотів, як їх назвав ще Ленін, будуть співчувати не нам, а москалям. Але цю страшну недугу дурноти ми вилікуємо. Або докладніше, вона зникне разом з Московською імперією.
Ми довго розмовляли на цю тему. Було б цікаво перебувати тепер у цивілізованому світі й вичитувати всі ці небилиці.
Під вечір ми вийшли на поляну. Був спокій і тиша, тільки з лісу доносилися голоси птахів і нявкання диких котів. Появилися перші зорі, і з провалля виповзли мряки.