– Заходьте! – промовила дівчина, пильно споглядаючи на мене. – Це я! – сказала коротко, коли ми опинилися в її кімнаті. – Сідайте, прошу!
Я всміхнувся:
– Ми давні знайомі, правда?
Я захоплено дивився на неї. Так, оці глибоко чорні очі, ці тендітні пальці й така естетична поява!
– Ксеня?
– Ксеня! – засміялася. – До того з роду гуцулка. Мої дідуні ніяк не можуть звикнути до долин, і я теж мрію про гори. Але не такі, як тут.
– А які?
– Сама не знаю – вимріяні!
Та ось Ксеня споважніла:
– Усе це гарно, але перед нами діло. Для певности, будь ласка, кличка?
Ми обмінялися кличками, і тоді вона повідомила мене про останні події та про мої завдання в цьому місті.
Я довідався, що в Україні по містах і селах постали національні комітети, які наводять лад в країні. За тиждень відбудеться в Києві з’їзд делегатів, на якому уконституюється Національна Рада, і вона перебере на себе завдання парламенту до виборів. Крім цього, створено місцеві органи безпеки, які бережуть кордонів України. Великі впливи силою обставин має ОУН, і члени організації мають завдання подбати про нормальний стан у державі до часу виборів. На з’їзді делегатів буде потверджене, згідно з міжнародним правом, відновлення самостійного життя української нації. На це свято має прибути, за окремим запрошенням, наша група. Моїм завданням буде приготовити все до подорожі. Летіти маємо нашою «Сорокою». Маю теж подбати, щоб ми приїхали на час, отже порозумітися з дядьком у цій справі.
Ксеня мала небагато часу, вона мусіла зліквідувати свій зв’язковий пункт. Я попрощався, не забувши договоритися про наступну зустріч нині вечором.
– Порозмовляємо, – пояснив я невинно. – Ми ж маємо свої таємниці, і то симпатичні таємниці!
Ксеня всміхнулася і я бачив, що радо зустрінеться зі мною.
Я знову відвідав батьків Гаськи. Пані Ірина розплакалася, побачивши мене, і я повні дві години мусів розповідати про Гасю. Батько розпитував мене, як Гася почувалася в міжпланетарних просторах, чи подорож не пошкодила їй на здоров’ї і на психіці.
– Ні, – відповів я. – Здоров’я Гася має добре, а про психіку подбав Семен.
Я додав іще, що всі приїдуть незабаром, і тоді пані Ірина побачить свою укохану доню.
Опісля я пішов до мешкання дядька Павла. Треба було дещо довести до ладу, але я обіцяв собі зробити це завтра, бо тепер усі мої думки були заняті Ксенею і я ледве діждався означеної години зустрічі.
Що там багато говорити! Дівчина як золото, і я почуваюся щасливим. Поки приїдуть наші, я потайки від Ксені купив два золоті перстені. «Ця хвилина прийде», – міркував я. Але коли, сам не знав. Може, тут, може, в Україні, на всякий випадок я носив перстені в кишені.
З Києва повідомили нас про збори делегатів чотири дні наперед. Труднощі були в тому, що Гася вперлася взяти до Києва своїх батьків, а дядько не міг прибути до міста з «Сорокою». Появу космічного корабля в будьякому терені цивілізованої держави не можна б зберегти в таємниці. Цілу годину ми дискутували при телерадіоапараті і врешті вирішили, що батьки Гаськи, Ксеня і я полетимо до «Сороки», а не навпаки.
В дорозі я мусів немало розповідати про наші переживання, не згадав, однак, нічого про знищення московських міст ракетами. Це ніби не наше діло. Захоче дядько розказати, хай розповість сам.
Зустріч на поляні була зворушлива. Описувати її не буду, бо сентиментів не люблю, тобто, чужих сентиментів. Про власні і не згадую, ми ж були разом з Ксенею і мали багато часу перебувати на самоті.
Врешті прийшов час відльоту. Наш шеф повідомив нас, де маємо причалювати. «Сорокою» кермував Семен, і це сповнило Гаську невимовною гордістю. Мабуть, тому, що хотіла Семеном заімпонувати батькам. Але я не звертав уваги на інших. Сидів біля Ксені, і світ нас не цікавив – ми були закохані.
26
Не відриваючи очей від української землі, ми розглядали крізь прозорі стіни «Сороки» околицю. Зараз на кордоні Ксеня скрикнула захоплено:
– Що це? Карпати?
– Еге ж, українські гори! – відповів Семен. – Летимо тепер над Карпатською Україною, а перед нами Говерла.
Він сповільнив лет, бо досі ми летіли з шаленою скорістю.
– Гори! – прошепотіла Ксеня. – Мої вимріяні гори!
А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.
Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька: