Выбрать главу

Ми знову випили по чарці і закусили. Мене обсіли сумніви.

– А при чому тут я? Не то математики, але й звичайних рахунків не знаю, чим же я зможу вам прислужитися?

Семен глянув на мене.

– Дядько добре знається на людях. Ми обидва з ним не дамо собі ради. Наше завдання тобі відоме, але поза тим нам буде потрібно тебе. Власне, потрібна нам думка тіток про тебе: непотріб! Та про це поговоримо іншим разом.

Він поглянув на годинник.

– Мусимо їхати на летовище. Підвези мене туди. А ще хочу тобі сказати таке: уся ця справа вимагає від мене жити самотньо, не мати друзів, одним словом, робити враження дивака. Щастя, що місто велике, і кому діло до мене? Хто має охоту цікавитися мною? Але ти не повинен зміняти свого способу життя, поводися, як досі.

– Слава Богу! – зітхнув я полегшено.

Семен простягнув мені руку.

– Тільки одне: мовчати! Зрозумів?

– Не потрібно два рази говорити. Я знаю, хто я! – гордовитим тоном промовив я.

– Ієрархія? – засміявся Семен.

– Ієрархія! – відповів я незвичайно поважно.

(Я забув написати, що називаюся, на жаль, Панкратій, а кличуть мене Паньком).

3

Після трьох тижнів я одержав вістку, що Семен вертається. Я виїхав на летовище в щасливому настрої.

«Щоб радість життя була повною, – думав я, їдучи автом, – потребую дівчини. Але звідки її взяти?»

Говорив я на цю тему з однією тіткою.

– Ти ніколи не одружишся! – сказала твердо.

– Чому? – спитав я лагідно. – Чей же в книжках пишуть, що завжди кожний знайде свою кожну.

– А ти книжок не читай, тільки слухай мене. У книжках усякі дурниці пишуть!

З дальшої розмови виявилося, що це тому, ніби жодна мене не схоче, бо я непотріб. Гагага!

Літак прилетів точно, і ми мчали прямо до дядька.

– Наказ виконав. Можемо починати! – це були перші слова Семена.

Цілком зрозуміло, що я не знав, ні який наказ він виконав, ні що можемо починати.

– Сідайте! – сказав дядько і, взявши із стола щось у роді мікрофону, заговорив: – Три мокки і три коньяки!

– Це щось нове? – поцікавився Семен.

– О, так! Знаєш, я для відпочинку розважався смішними винаходами. Це атомовий кухар!

За хвилину відкрився невеличкий отвір у стіні, і з нього висунувся піднос з замовленими напитками.

Ми смакували розкішну каву і ще розкішніший коньяк. Опісля дядько закурив сигару, вмостився вигідно в м’якому кріслі, і тоді Семен почав розповідати.

– Завод невеликий, яких двадцять робітників. Адміністрація добре наладнана. Машини найновішого типу. Продукують металеві збірники масовою системою, розміром від п’яти до двадцяти літрів.

– Околиця?

– Невеличке місто, чужинців мало. Руського духу не чути. Ще ні один москаль туди не заходив.

– Можна здружитися з жителями міста?

– О, так! Я сам познайомився з шефом департаменту внутрішніх справ, людина привітлива і права. Рауль зветься.

– Околиця міста? Край?

– Гори, рівнини слабо заселені. Автострад три, доріг небагато.

– Є ще інша металева індустрія?

– Є, але не багато.

Дядько в задумі димив сигарою. Мені було дивно, навіщо мене сюди покликали, коли я ні знавець бляшаних збірників, ні географ. Може, і спитав би їх, але дядько почав:

– Поїдеш туди, купиш завод і залишишся там дватри роки. Треба придумати щось, бо люди будуть розпитувати, куди ти дівся. Це я вже щось затію. Може, ми нібито посварилися, і ти пішов собі від мене геть, або я нагнав тебе, побачимо. Маєш яких друзів, яким ти повинен сказати, що покидаєш місто?

– Ніі. Ні, не маю.

Дядько відчув вагання в голосі й насторожився.

– Семене, кажи правду!

І звернувся до атомового кухаря:

– Три кави і три коньяки!

Це мені сподобалося.

А до Семена:

– Ти мені кажи правду! Гаська?

Семен підвів брови.

– Гаська! – відповів дивним голосом.

На щастя, атомовий кухар обслуговував швидко, і ми вже сьорбали гарячу каву.

– Пам’ятай, Семене, відсьогодні між нами не може бути ніяких недоговорень, ніяких притаєних справ. Ворог має засоби без обмежень, і такі ж можливості. А нас є поки що тільки три, – він глянув на мене, – і нікого більше. Напевно знайдуться ще інші противники у світі. Мусимо бути надзвичайно обережні! Мусимо знати один про одного все, до найменших подробиць!

Семен притакнув, і я за ним, хоч не був певен, чи дядькові слова відносилися теж до мене.