Я сховав телефон у кишеню й глянув на Барабаша.
— Ти, обревку… тривога!
— Що? — не втямив Барабаш.
— Тривога, кажу! Вдягайся… сорок п'ять секунд!
— Робота?
— А який же хрін! Ви, двоє, — глянув я на дівчат, — урили звідси, в темпі! Ось вам по двісті доларів.
Барабаш плигав на одній нозі, вдягаючи джинси.
— По дві сотки?! — вирячився він на мене.
— Глухни! — гаркнув я, застібаючи ремінь наплічної кобури. — Зайки он як перенервували… одна твоя Зоряна чого варта! Теж професія собача, хай йому дідько…
— Да, — плаксиво потвердила чорнявка, ховаючи гроші в ліфчик, — из нас еще ни одна скотина так не издевалась, как вы сегодня!
— Тобі забашляли? — поспитав я в неї.
— Ну!
Я розвернув чорнявку лицем до дверей і, розмахнувшись, щосили ляснув її нижче спини.
— Ану забирайтеся звідси обидві! Щоб і не смерділо тут вами, ясно?
Над шосе клубочився туман, пронизаний різким жовтим світлом автомобільних фар.
— Телефонував шеф, — сказав я, наглядаючи, як Барабаш виходить у лівий ряд, обганяючи якогось пікапа. — Зараз відбудеться замах на Хобота. Виконавці — четверо бойовиків із бригади Короля. Місце акції — двадцять сьомий кілометр окружного шосе, біля автобусної зупинки. Зброя: автомати Калашникова й, можливо, Гранатомет.
— Хріново… — буркнув Барабаш. — Не люблю я цих базук… ще з Анголи не злюбив!
— Хобот їде з охороною. В конвої п'ятеро бойовиків. На озброєнні пістолети й один АКСУ. Наше завдання — встигнути на той момент, коли почнеться перестрілка.
— Замочать вони його, як мамонта! Калаші… а ще ж ця базука! Як сконцентрують вогню…
Десь далеко попереду пролунав вибух. Потім почувся барабанний дріб автоматних черг.
— Повний вперед! — скомандував я, дістаючи з-під сидіння свого узі. — Дави на газ… дави!
Турбіна заревла, й джип стрімко рвонув уперед. Ліс обабіч шосе зіллявся в одну темну стіну. Стрілка спідометра повзла вгору: сто двадцять… сто п'ятдесят… сто сімдесят… сто дев'яносто…
— Ось вони, гади! — вигукнув Барабаш, схилившись над кермом.
— Гальмуй! — крикнув я, переводячи запобіжник автомата. Посеред шосе горіло авто. Ми гнали на повній швидкості, й палаючий кістяк автомобіля все зближався й зближався, аномально зростаючи в розмірах, аж я вже міг розрізнити кульові пробої, од яких його кузов був наче решето, й погнуту кришку капота, яку відкинуло вибухом аж під обочину, й два трупи, котрі чаділи на передньому сидінні, скорчившись, мов равлики на пательні, й навіть мутно-білі осколки автомобільного шкла, якими засипаний був усенький асфальт коло авта.
— Оце робота! — захоплено вигукнув Барабаш. — Пару хвилин — і був би гаплик!
Автоматна черга вдарила в лобове шкло, й воно розприслося на кавалки. Барабаш загальмував і, вистромившись із вікна, пожбурив Гранату. Видно було, як голубий вольво біля узбіччя підстрибнув, а тоді зайнявся цегельно-рудим полум'ям. Я вискочив із джипа й, присівши за колесом, став стріляти по бетонній будці. З-за вольва вибігло двоє бойовиків; вони горіли живцем, з диким криком намагаючись зірвати з себе палаючий одяг. З кущів коло автобусної зупинки стріляли в наш бік. На тому боці шосе стояло двоє авт, і відтіля смалили з пістолетів охоронці Хобота.
— Обревки ж ви скотобазні! — заревів Барабаш, натискаючи спуск свого акса.
З-за бетонної будки вистромилося конічне рило базуки; автоматна черга випередила Гранатометника, й базука задерлася вгору, тоді хитнулася вниз, а потім на тротуар викотилася постать, сливе цілком пошматована кулями. Базука загриміла по бетонному хіднику й одлетіла аж на узбіччя. Барабаш стріляв і стріляв, не даючи кілерам і голову виткнути з кущів. Я дав наосліп кілька черг, тоді опустив автомат і прислухався.
— Ти, обревку… отямся! — крикнув я Барабашеві.
— Шо? — не втямив той.
— Отямся, кажу! Он, послухай…
Барабаш зняв палець зі спускової скоби. Його звіряча мармиза розчаровано скривилася.
— Гей, — кричали з того боку шосе, — гей, братва! Чуєте, ні?
— Ну! — гаркнув Барабаш.
— Перестаньте смалить, е!
— А це ж якого хріна? — гукнув Барабаш.
— Уже всіх повбивали… кінчайте війну, е!
— А ви хто такі?
— Та ми не ті… не ті, хто в тебе стріляв! Ми ці… одне слово, ми зовсім інші, поняв?
— Ти мене на «поняв» не бери… поняв?! — гаркнув Бара-баш. — А то зараз як рубону з калаша! Хто такі?
З того боку мовчали.
— Я — Хобот! — нарешті озвався грубий товарячий бас. — Чув?
— Ну!
— Якщо чув, то виходь! Поговоримо.
Барабаш подивився на мене. Я заспокійливо кивнув і показав свій автомат — не переживай, мовляв!
— Тільки не жартуй, бригадире! — висунувши голову з-за радіятора, гукнув Барабаш. — У мене боєць у засідці… втямив?
— Да не вспапашивайся, братан! Че ты вспапашиваешься, в самом деле? Зуб даю, никаких подлянок!..
Барабаш поклав свого акса на капот і поволі вийшов із-за джипа. Видно було, як на тому боці з-за авт вилізла кремезна довгорука постать. Я взяв її на приціл і завмер — ану ж бо якийсь із цих одморозків смальне здуру в Барабаша! Він хоч і бовдур, яких мало, але ж усе-таки бойовий побратим… Врешті, я й сам бовдур, так що нема чого тут розводитися.
— Эт че вы здесь за качалово развели? — грізно поспитав Барабаш, коли обоє зупинилися насеред шосе.
— А ты не в курсах?! — вирячився на нього Хобот.
— Да какое, на хрен! — вигукнув Барабаш. — Я эти все разборки в гробу видал! Мы с корефаном едем себе, как порядочные, в кабак, при всех делах, никого не трогаем, ни кому ни хрена не должны… а тут, блин, какая-то мразь пуляет в лобовое стекло! Че за дела, э?!
— Послушай, братан… — почав було Хобот.
— Да че «послушай», че «послушай»! На хрена мне все эти дела! Мне стекло теперь надо менять, блин! Стекло менять надо… поял, да? Оно пять кусков стоит, на хрен!
З-за машин вилізло двоє бойовиків. Зброї в них не було. А одного все-таки зоставили в засідці, констатував я… ну-ну!
— Братан, я тебе должен! — сказав Хобот, приклавши руку до серця. — Ты меня выручил, рубишь? Эти казлы верняк замочили б нас… еще минута — и кранты! А стекло купим, это хреновина…
— Ни хрена себе хреновина! — вигукнув Барабаш. — Да на хрена мне такая струя! Нет, че за дела — еду себе, как порядочный оттянуться в кабаке, никого не трогаю. и попадаю в мочилово! Да на фиг мне все это надо, пойми!
— Братан, ты не въезжаешь! — озвався один з бойовиків. — Это Короля отморозки танк тебе изувечили!
— Ко… Короля?! — вигукнув Барабаш, озираючись. — Где они, пидарасы? Да я им сейчас фейсы буду чистить, блин! Я их сейчас на куски буду резать, уродов!
Хобот поклав йому руку на плече. Оддалі все це здавалося якимсь жаским фарсом: палаючі авта, що викидають у небо стовпи чорного диму, мокре асфальтове шосе, на якому танцюють відкиди цегельно-рудого полум'я, нудотний сопух смаленого людського м'яса — і кремезні постаті в спортивних костюмах і шкірянках наопашки, неначеб ці люди на хвилинку вибігли з квартири по цигарки.
— Да не вспапашивайся ты, братан! Ну че ты, в самом деле.
— Да че «не вспапашивайся»! — заревів Барабаш, вимахуючи руками. — Я их на счетчик поставлю, блин! Они у меня дерьмо будут хавать, казлы вонючие! Это стекло пятнадцать кусков стоит, понял!
Дурний-дурний, а хитрий, подумав я… добре грає свою ролю! Однак цю комедію треба закінчувати.
— Э братуха! — сказав я, вилазячи з-за джипа. — Какого хрена мы здесь торчим, слышь?
Барабаш озирнувся.
— Не понял юмора?
— Менты же сейчас нагрянут… ты че! Уходить надо, блин! Один з бойовиків раптом загилив себе по бритому черепу.
— Ебать мои веники… кого я вижу! Братан, это ты?
— Ну, я! Дальше?
— Да ты че, забыл? Не помнишь меня, да? — й до Хобота: Это же Кавказца человек… я еще у Алекса пахал, так его знаю!
— Группировка? — здивовано витріщивсь я на нього. Тоді дико заіржав і ляснув його по плечу. — Братуха, вот не ожидал!..