— Тобі привіт од Хобота. Й посилка.
Чолов'яга спідлоба зиркнув на мене, потім на водія.
– І що ж у посилці?
— Що, що… — я дико посміхнувся. — Гроші для сиріт, ось що!
Водій смикнув краєм рота, що мало означати посмішку. Після того, як прозвучав пароль, стало видно, що чолов'яга начебто розслабився.
— Скільки? — поспитався він, коли ми покинули ворота і зайшли в один із ангарів.
— Сто кілограмів… як домовлялися! Хобот не дзвонив хіба?
Коха заспокійливо кивнув.
— Все гаразд, братухо! Це я так… задля перевірки.
У дверях з'явилася кремезна постать водія. Він теж був при зброї і, здається, трохи нервував — либонь, уперше виконував отаке завдання.
— Де товар? — поспитався він. Коха повернув голову в його бік.
— Гроші?
— Давай зразу закинемо товар, братела! — недбало сказав я. — Забашляти завжди встигнемо… Твої ж бійці напоготові?
Коха мовчав.
— Напоготові! — врешті озвався він. — Під'їжджайте. Водій подався надвір. Я ступнув було до виходу, щоб
розчахнути навстежень тяжкі стулки брами…
… як ситуація зненацька вийшла з-під контролю й стала розвиватися за сценарієм, якого так боявся Хобот, коли посилав нас у цю поїздку: спочатку стало чутно, як надворі зойкнув водій, а потім біля входу затупотіли чиїсь кроки; відкидаючи полу шкірянки, я рвонув з-за пояса свого узі й одночасно став розвертатися на сто вісімдесят градусів, але тут же завмер і поволі почав піднімати руки догори; в глибині складу стояло двоє зарізяк у спортивних костюмах, і в руках у них були дуже знайомі мені автомати системи Калашникова, з яких чоловіка прошить — як раз плюнути; а відтак стулки дверей нарешті розчинилися навстіж і до приміщення складу ввалилася ціла юрма озброєних драбів.
— Що ж ти, гад! — подивився я на Коху.
Він понуро звів плечима. Хтось із драбів згріб його за плече й потяг надвір.
— Ну че, братан, познакомимся? — височенний бецман у камуфляжі азартно хекнув і вгатив мене під дихало. — Это тебе за Талиба, с-сука рваная!
Мене зігнуло навпіл. Хтось відсмикнув із-за пояса мого узі й загилив мене стволом по шиї.
— Попался наконец, падла! Ну, щас мы сделаем тебе харакири… — бецман пхнув мене до дверей. — Крутой, да? Блатной, да? Ты у меня будешь дерьмо жрать, крыса позорная!
Це були люди Короля. Вибігши зі складу, я оцінив ситуацію: одморозків було душ із десять, і всі мали на озброєнні автомати.
— Га-га-га! — заіржали драби, оточуючи мене щільним колом. Стрижені черепи, морди в шрамах, порожні очі, де немає нічого, крім цинізму й мертвятини… як же ж знайомі були мені отакі ситуації, коли все зависає на волосині і вже буквально прощаєшся з життям!..
— Стой, братва! — крикнув бецман, коли мене почали місити ногами. І хитнув стволом автомата. — Пошел, скотина… без фокусов, понял?
— Ну че ты, бригадир! — плаксиво сказав маленький драб у спортивному костюмі. — Давай футбол ему сделаем, а?
— Футбол потом! — він кивнув мені на двері, які провадили в кафе. — Вперед!
— Вот и Вован хотел с ним поработать… — не вгавав маленький драб.
— Вован еще успеет… Пошел, сука!
У підсобці було одним-одне вікно, та й те заґратоване грубим арматурним пруттям. За столом сидів наш водій, а ззаду, під стіною, стовбичив драб із автоматом на плечі.
— Садись, падла! Руки на стол! Ну вот, сейчас и побазарим…
Хтось ударив мене по голові. Били кулаком і, напевне, з усієї сили, тому що в очах аж каганці посвітилися.
— Значит, так… — бецман поклав калаша на підвіконня й дістав пачку «Кенту». — Сколько вас в команде?
Я непомітно глянув на водія.
— Двоє! — відразу ж сказав той.
— Не врешь?
— Блядь буду!
— А если вспомнить?
— А че вспоминать-то! — водій підняв голову й глянув на бецмана. — Двое и было.
Бецман криво посміхнувся.
— Вован, помоги братухе вспомнить!
Десь із-за спини вийшов худий мов скіпка драб із маленькими зміїними очицями. Він уміло згріб водія за вуха й уп'явся пальцями в очні яблука.
— А-а-а! — загорлав той, аж шибки завібрували.
— Будешь, сука, фуфло гнать? Будешь лапшу на уши вешать?
— Какое фуфло… двое, казлом буду!
Оце боєць, захоплено подумав я… молоток!
— Где же бабки? — (Водій мовчав.) — Ми всю тачку обыскали, пидор ты гнойный! Кто бабки везет, если у вас их не нашли?
Водій уперто мовчав. Умре, а й слова більше не скаже, зрозумів я.
— Оставь его, подонок! Бабки у меня были… да хрен вы их получите, понял?
Бецман поворухнувся.
— И за эти башли ты готов сдохнуть, визжа как свинья? — з інтересом поспитався він. — И ни хрена не боишься, что мы тебе глаза выковыряем, или язык откиздячим… или печенку вырежем, в натуре?
Я покрутив головою.
— Будда сказал: «Ничего не бойся»!
— Ни хрена себе! — буркнув хтось коло дверей.
— Я давно слыхал о тебе, братан! — помовчавши, озвався бецман. — Говорили, ты настолько отмороженный, что ни хрена не боишься, а боли вообще не чувствуешь, блин! Я, чесно говоря, не верил. Ну не бывает, чтобы человек ни хрена не боялся… а ведь поддержки тебе неоткуда ждать, это факт! И все равно тебе по фиг, что мы с тобой сотворим. Это, знаешь, для меня как-то внове…
Він замислився, й у підсобці стало тихо. Тоді підняв голову і подивився на мене.
— Отдашь бабки?
Я мовчки посміхнувся.
— Если отдашь, — отпущу, блядь буду! Хрен с ним, с Абуталибом… просто из уважения к тебе отпущу! А?
— Кончай базар, да! — скрививсь я з огидою.
— Отпущу, — не вгавав бецман, — только потому, что ты такой… этот, как его… экземпляр! Из Красной книги который, понял?
Найсмішніше, подумав я собі, що сумка з грошима в Барабаша й віддати їх я не зміг би, навіть якби й дуже захтів! Слава Богу, ці бички не обшукали мене — а то б знайшли рацію, і все стало б ясно…
— Не теряй времени, братела! — сказав я, нахабно дивлячись на нього знизу вгору. — Бабок ты не получишь, въехал?
Бецман зітхнув.
— Идет! — нарешті сказав він. — Вован, делай.
Мені вивернули руки й завели їх за спинку стільця. Потім збоку заявилася зміїна фізіономія Вована, й це було таке, наче тобі в очі глянула самісінька смерть.
— Ну че, братуха, — сказав він, похитуючи довгим шилом, — для начала, наверное, глазик сделаем, а? Ты как на это?
— Бабки вы не получите! — вперто повторив я.
— А как же ты без глазика проживешь, родимый? — лагідно поспитався Вован, проводячи пальцем по вістрю. — Бедненький ведь будешь… одноглазый!
Я дико посміхнувся.
— Мао Цзе дун сказал: «Бедность — это хорошо, лишения — это счастье!»
Здається, я так і не докінчив цю фразу, позаяк останні слова потонули в шаленому стакато автоматного вогню. Наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бецман, котрий стояв спиною до вікна, затіпався всеньким тілом, а потім з грудей у нього полетіло криваве шмаття, й стало видно, як від пояса до самісінького плеча його перекреслили по діягоналі здорові діри, подібні до щурячих нір, й звідти просто на очах ударила гаряча темна кров. Черга прошила його наскрізь і, з тріском панахаючи повітря над самісінькою моєю головою, хльоснула по всій підсобці; у той же мент я відчув, що руки мої вільні, хитнувся вбік і вихопив у Вована його шило. Він сахнувся до стіни, але мої рефлекси спрацювали хутчій — шило, чвакнувши, увійшло йому в праве підребер'я і проткнуло печінку, наче вона була якимось жмутком вати. Відштовхуючи від себе тіло, яке зігнулося в страшній конвульсії, я крутонувся, щоб ухопити автомат, що лежав на підвіконні, але у вуха вдарила друга черга, і я побачив скажене обличчя водія, який устиг випередити мене й, вищиривши зуби, почав смалити з того автомата, водячи перед собою стволом, щоб захопити якомога більший сектор. Я подався назад, ухиляючись од гільз, що їх шалено відсікав механізм, аж надворі щось оглушливо бахнуло, й тільки-но я втямив, що це здетонувала ґраната Ф-І, як бахнуло ще, й сього разу в коридорі — та так, що зі стелі обвалився здоровий кавалок тиньку й гепнув мені просто на голову.