Выбрать главу

— Ху-у… — сказав він, виллявши першого слоїка у свою здоровецьку ротяку. — Оце робота нам дісталася… чорти б її брали!

Я пошукав у кишені й дістав баклажку з коньяком.

— Робота, — сказав я, потягнувши кілька добрих ковтків, — як робота! Незгірш від усякої іншої. Біда лиш у тому, що ми вже другий тиждень банячимо, а зиску з того — нуль!

Барабаш простяг свою волохату лапу і потяг баклажку до себе.

— Вже вся братва знає, що нас вигнали мов котів ското-базних!

— Ну й що з того? Сигналу од шефа все одно нема!

— А що ж він каже?

— Продовжувати підготовку іміджу, — я поставив слоїк на стіл і дістав сигарету. — Фінальний епізод розробляється.

До столу підшкандибав якийсь низенький дідок.

— Пивцем не пригостите, дітки?

— Пішов на хрін звідси, скот безрогий! — замахнувсь я на нього.

— Пий, пий… — великодушно дозволив Барабаш. І притримав мене за лікоть. — Хай вип'є, чого там! Всяка скотина хоче жить на цім проклятім світі…

— Щось ти дуже добрий зробився! — глянув я на нього уважніш.

Барабаш з утіхою поплескав себе по череву.

— Попустило… хай йому всячина! — і до діда: — Пий, стара сволото… Хто ж тобі ще й наллє, як не ми! Діти ж, мабуть, такі, що кислотою батька напоїти б раді, еге?

Дід одірвався од слоїка.

— Та чого, — сказав він, облизуючись, — пособляють… Оце була в мене сучка, та що вже шкодлива, ну страх! То я й кажу синові: вбий її, дитино… Він, спасибі йому, прийшов, повісив її за задні лапи — та ломом як загилить!..

Барабаш слухав і радісно кивав головою.

— Ну-ну, — підохотив він діда, — й що ж?

— Вона подриґалася трохи й звисла. От зняли ми її та й нумо ж закопувати… Аж вона, псяюха, як не схопиться на рівні — й тікати од нас, чуєш! Син у мене здоровий лосяра — догнав її аж на городах та й ну ломом хрестити… А вона кричить, а вона кричить — вау-вау-вау! — дідок так натурально зававкав, що в барі на мить позамовкали. — Бив там її, бив — і лапи поперебивав, і хребет… Мені аж кров ударила в голову.

— А т-ти ж скотино стара! — сказав я, заїкаючись од обурення. — А якби це тебе догнали та ломом били, як ту сучку? А щоб це тобі ноги й руки потрощили — як би ти кричав, скот безрогий? Ану давай я тобі хребет поламаю, котяро ти ското-базний!..

Барабаш ухопив мене за плече.

— Та що ти, як маленький, справді! — й до діда: — Ану вали звідціля на хрін, садист… зоофіл проклятий! Зроби, щоб тебе шукали… ну?!

Він стусонув діда ногою, й той мов сніп гепнувся додолу. У юрмі загомоніли.

— Оце тобі типовий зразок радянської людини! — показав я на діда, котрий притьмом рачкував під столики. — Дожити до сивого пелеху — й не набратися і крихти розуму!.. Ходім… ходім звідси, на хрін, — моя психіка не витримує цього скупчення гомо совєтікусів!

Ми вилізли з підвалу. Надворі уже стояла ніч. З того боку вулиці спалахувала неонова реклама, й обличчя людей, котрі потрапляли у її відблиски, здавалися мертвотно-блідими, мов у небіжчиків.

— Заправилися, — вдоволено сказав Барабаш, — і слава Богу… Куди зараз кігті рвемо?

Я відімкнув дверцята свого джипа й заліз за кермо.

— Спочатку в «Клондайк»… Е ні — на базар спочатку!

— Якого ще хріна?!

Над спинкою сидіння з'явився здоровий кудлатий писок. Він глянув на Барабаша й невдоволено гавкнув.

— Більбонський голоден, ясно? — я обійняв собайла за шию й притис до себе. — Мій ти песику золотий! Собайлику ти мій коханий! А т-ти ж скотино стара, — згадав я того діда, — собаку він ломом бив!.. Та десять таких, як ти, одної собаки не варті! Собака — це ж не тварина, собака — це друг! Хай йому дідько, це одна з найкращих істот, яких я зустрічав у своєму дурному житті!

Більбонський гавкнув, схвалюючи цю думку.

— Кажуть, у собак є душа… — глибокодумно сказав Бара-баш. — Ти як гадаєш?

Я натиснув газ і так рвонув з місця, що аж протектори завищали.

— Що ти в мене питаєш! — сказав я, звертаючи на головну магістраль. — Що я тобі, собаковожатий?

— Собаковожатые! — гаркнув Барабаш, відчувши раптовий приплив натхнення. — Будьте отличниками боевой и политической подготовки!

Більбонський вистромив з-поміж сидінь свого писка й здивовано глянув на Барабаша. Звідки ж йому було знати, що це гасло й досі висить у казармах конвойних військ!

— Я, — сказав я, під'їжджаючи до ринку, — не авторитет у цих питаннях, втямив? Авторитет — це Ватикан. І цей авторитет визнав, що собаки, так само, як і люди, наділені безсмертною душею!

— Собака, — натхненно виголосив Барабаш, — ето человєк! Більбонський знову гавкнув. Ми вилізли з авта і крізь

ґратчасту хвіртку зайшли на базар. Народу було… ну чортів тиск, інакше й не скажеш! Більбонський простував за нами слід-у-слід, наступаючи на п'яти. Він полюбляв ходити на ринок, але страх як не любив юрми.

— Ага, — сказав я, заходячи у критий рундук, — ось і м'ясо… Ну що?

Собайло задер голову й понюхав повітря, водячи своїм чутливим носом туди й сюди. Тоді підійшов до прилавка й став на нього лапами.

— Тетя, скоко эдо? — по-блатному розтягуючи слова, поспитавсь я.

— Двадцять гривень за кілограм… — відказала опецькувата продавщиця, чимось невловно схожа на свиноматку. — Е, е, дядьку, пса приберіть!

— Бери, друг, не стесняйся! — сказав я Більбонському. І до тітки: — Я уплочю, тетя… ты, блин, не нервируй, пояла? За все будет уплочено, не сумлевайся, блин!

Більбонський стяг із прилавка здоровезний шмат печінки й, наступивши лапою, одгриз шматок. Скількись часу він замислено жвакував його, тоді виплюнув.

— Гроші платіть, гроші! — нагадала тітка.

— Хреновая у тебя печенка, тетя! — з огидою сказав я, кидаючи їй десять доларів. — Вишь, песик не хочет кушать… а почему не хочет — да потому шо хреновая, въезжаешь?

Довкола вже зібрався натовп.

— Ну, эти новые русские заколебали! — сказав хтось позаду. — Собак печенкой кормят, представляете?

— Та це, мабуть, народний депутат! — заперечили йому. — Я його, здається, в телевізорі бачив…

— Бити треба гадів! Сокирою по голові, причому з усеї сили — щоб мозок не тільки на стінах був, але й на стелі!

— Товарищи, ну, собак печенкой кормить… это все-таки верх нахальства! Хоть бы постеснялись, что ли!..

Я обернувся.

— Собака, — лінькувато сказав я, — эдо человек! Кто не согласен?

Натовп мовчав. Моя бандитська мармиза справила на нього гнітюче враження.

— Кто не согласен? — підпрягся Барабаш і собі. — Выходи, да?

— Все согласны! — буркнув хтось у юрмі.

Якийсь обшарпаний волоцюга прослизнув поміж ногами й, ухопивши печінку, котра валялася долі, чкурнув геть. Більбонський байдуже глипнув на нього й одвернувся.

— А раз все согласны, — значит, не фиг базарить, блин! — я погладив Більбонського по спині. — Плохая печенка, да? Знаю, знаю… человеческая лучше — да где же ее, в хрена, взять!

— Ні, — сказали мені вслід, — це все-таки нардеп… отой, що реформами керує! Тільки вуса збрив, а так — ну, тютілька в тютільку!

Я посміхнувся. Отакі комедії ми з Більбонським улаштовували на ринках разів з десять на рік, — і зразу ж довкола мене збирався натовп. Найдужче ж полюбляв я ролю народного депутата: робив розумне обличчя, просторікував про ринкові реформи та розбудову держави, розмовляв при цьому літературною мовою, — аж одного разу мене замалим не відлупцювала тичба голодних пенсіонерів!

— Садизм, — сказаз я Більбонському, — найліпший відпочинок! Ходімо, друже, далі…

Ззаду хтось штурхонув мене в спину. Я крутонувся, відбиваючи випад зап'ястям, — і просто перед собою вздрів бритий череп зі слідами численних шрамів. У крейдяному світлі ламп, котрі горіли під стелею рундука, він видавався синім, як боз.

— О, — радісно заревів я, розкриваючи обійми, — ебать мой лысый череп… кого я вижу! Череп, братуха, это ты?

— А какой же хрен! — радісно вигукнув Череп. — Какая же скотина здесь еще будет шататься, кроме как я? О, блин, и Барабаш здесь!