Я поплескав його по плечу.
— Друже, ми з оцим дядьком, — я показав на Барабаша, — варті взводу десантників!
— Кожен, — підняв пальця Барабаш, — взводу вартий!
— Ти думаєш, це такий собі обревок, — я знову кивнув на Барабаша, — котрий вміє тільки горілку пити й дівок жарити? Цей чолов'яга воював у спецназі… він всеньку Анголу пройшов з кінця в кінець!
— Ну? — не повірив Душман. Тоді з інтересом подивився на Барабаша. — А як же ж воно, в тій Анголі?
— Те саме, що й в Україні! — буркнув Барабаш. — Тільки люди чорні… а життя однакове — голод, хвороби та бідність кругом!
— У полоні був! — сказав я Душманові. І до Барабаша: Ану розкажи, як тебе взяли!
Барабаш махнув рукою.
— Та… що розповідати! Напився їхньої горілки з проса та заснув на березі річки. А ці чорти з УНІТА підібрали та завезли пірогою чорті-куди… вони ж під базою вдень і поночі ошивалися!
— Ну й що?
— Прокидаюся… що за хрін: темно кругом і мавпи кричать! Ну я стріху продер, виліз… у них, правда, варта стояла, не те, що в комуністів — ті навіть зброю чистить лінувалися! Замочив я вартових, автомат забрав, — Барабаш гірко зітхнув, — і пішки, через джунглі, — назад! Півтора місяця йшов.
— А що ж ти їв? — поспитався Душман.
— Кобрів, — сказав Барабаш, налягаючи на ікру. — Добрі дуже.
— В джунглях з голоду не пропадеш, — сказав я. — Щоб спецназівець — та пропав з голоду! Та ти ж сам у дешебе служив, знаєш…
– Їсти, — сказав Барабаш, — можна все! Гусінь, черв'яків, жуків, мишей… але кобри, звичайно, найсмачніші! Я їх так полюбив, що й на базі потім ловив та пік у багатті. Це така смакота… — Барабаш завів очі під лоба. — Наче курятина, тільки разів у десять добріш!
— Ну ти даєш! — покрутив Душман головою.
— Даємо, — неуважно сказав Барабаш, роззираючись по залі, — ще й як… Для того ж ми й живемо, щоб якусь хріновину встругнути!
У ресторані було завізно. Чутно було різноголосий гомін, у повітрі кучерявився пахучий дим дорогих цигарок. Оркестра на естраді грала тиху, сентиментальну мелодію.
– І що його встругнути б оце! — замислено сказав Бара-баш. Тоді перевів погляд на мене. — Може, стрельнути пару разів у стелю?
Я показав йому кулака.
— Гм… — сказав Барабаш. Випите давалося взнаки, і його нестримно тягло на подвиги. — А що ж укоїти?
— Залізь он в акваріум з рибками! — порадив Душман. — Охолонеш трохи, й нам буде на що подивитися!..
— Ні, — покрутив головою Барабаш, — це не те… О, придумав!
Він підвівся й, не кажучи нам і слова, почвалав до естради.
— Куди це він погріб? — здивувався Душман. Я знизав плечима.
— Хрін його знає… щось у голову стрілило!
Барабаш поминув крайні столики й, незграбно видершись на естраду, перевальцем підійшов до мікрофона. Оркестранти перестали грати й повитріщалися на нього, не знаючи, як бути далі. В залі теж стало дуже тихо.
— Гей, ви, — ревонув Барабаш, обернувшись до оркестри, — грайки… ану реп врізали! По-бистрому, е?
Музиканти сиділи ні в сих ні в тих.
— Ну че, суки, не пояли?! — заревів я на всеньку залу. — Если братан сказал — значит, делайте, на хрен!
— Борзые, да?! — заревів Душман і собі. Оркестра все мовчала, й він підвівся на всенький зріст, підсмикуючи рукави свого вечірнього костюма. — Так, щас фейсы будем чистить, блин! Воха, разберись!
З-за сусіднього столика, де сиділи охоронці Душмана, підвівся спортивного штибу зарізяка з якоюсь ґудзуватою головою. На його мармизі читалася лиховісна, жорстока радість.
Музиканти тут же притьмом похапали інструменти й через пень-колоду вдарили якийсь примітивний реп.
— Руська народна, — оголосив Барабаш, узявшись обіруч за мікрофон, — блатна хороводна… «Ой коли ж ми наїмося тюльки з головками!» А точніше — пісня про свиней!
Реп ритмічно бився під стелею, й разом з ним почав тупцювати, вимахувати руками й крутити головою Барабаш — як ведмідь на гарячій сковороді, ото так!
Він співав грубим прокуреним голосом і досить-таки непогано потрапляв у ритм. Люди в ресторані й їсти перестали та все дивилися на цю чудасію.
У залі вибухнули аплодисменти. Повії, шулери, кидали, рекетири й бізнесмени, які зібралися в цьому ресторані, добре знали, що стоїть за цими словами, — жорстоке, потворне й до краю абсурдне життя, в якому навіть від найближчих людей можна чекати зради й підступу. Ми з Душманом слухали й задоволено кивали головами, а Воха за сусіднім столиком аж дриґався всеньким тілом у такт мелодії.
У залі зірвалися справжнісінькі тобі овації. «Браво, браво!» — кричали одні. «На біс!» — волали другі. «Та це ж справжнісінький Майкл Джексон!» — горлали якісь обкурені дівчата й лізли до Барабаша цілуватися. Потім його потягли за столик і, посадивши у фотель, стали напувати коньяком.
— Ну, — сказав Душман, глипнувши на свого золотого «Лонжіна», — мені пора. Сьогодні їдемо на стрілку, так що… — він стис мені руку й глянув просто у вічі своїм твердим і трохи божевільним поглядом: — У бригаду до мене підеш?
Я приклав руку до серця.
— Братухо, — сказав я проникливо, — ти знаєш, як я тебе поважаю! Ти — афганець, я — афганець… саме собою, правда, ж? Але в мене зараз геть нема бажання говорить про справи! Я хочу пити, гуляти…
— … та баб жарити! — кивнув Душман.
Я дико посміхнувся й у дзеркалі за баром побачив, як лице моє стало тупе мов коліно.
— Ну, — сказав я, — баб жарити — це святе! Це — як Бог велів! А то нащо ж вони й на світі живуть!..
На боковому шклі джипа химерними розмазаними сполохами пропливали вогні зустрічних авт.
— Ти куди це гребеш? — озвався на задньому сидінні Бара-баш.
Я перетнув трамвайні колії й почав звертати на проспект.
— Куди, куди… — буркнув я нарешті. — Додому, куди ж іще! На сьогодні програму вичерпано.
— А дівки?
— Які ще, в дідька?
— Ну ті ж, як їх… соски! Я ж хотів прихопити пару штук з ресторану!
Я покрутив головою.
— Переб'єшся! Давно від сифілісу лікувався, га? Барабаш ляснув мене по плечу.
— Слухай, так ми ж устругнемо іще один трюк! Ти чув про такого авторитета, як Доктор?
— Ну! — буркнув я, наглядаючи за дорогою. — Бригада невелика, але добре укомплектована. Контролюють кілька барів, казино і продуктовий ринок. Особовий склад: колишній спецназ, спортсмени й студенти фізкультурного інституту. Тримають масажний салон, де трудяться дівчата за викликом… — я замовк на півслові й глянув на Барабаша.
Він узяв пляшку джину, котра стояла долі, й зробив добрячий ковток.
— Бригада Доктора зітнулася з Хоботом. Не поділили отой продуктовий ринок. В'їжджаєш?
— Більш або менш. Далі?
— Задзвонимо в той салон і замовимо дівчаток. А як приїдуть, то платити не будемо. Охорону ж відлупцюємо й викинемо за двері мов котів скотобазних.