Выбрать главу

Я знала точно, що він ні з ким із нас не трахався. Цю інформацію мені (мабуть, що й не тільки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Ніколь Кідман методистка на кафедрі, до якої його прикріпили. Біла шкіра, маленький зухвалий ніс, сині магнетичні очі – Лана була надзвичайна. Узагалі-то її звали Світлана, але Свєткою її ніколи ніхто не називав. Виключно «Лана». Я подарувала їй ясминові «Анаїс-Анаїс», які мені презентувала свекруха. «У нас на кафедрі подейкують, що він – гомосєк». – «Та ти що?! Ні… ну, як таке може бути?» – «Ну, розумієш, у нас особлива кафедра. Майже всі сплять з усіма, а хто не спить – або падлюка, або збоченець». – «Може, він розгубився? Тут стільки жінок, він нікого не знає». – «Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що – іспит, щоб щось знати? – Лана знизала своїми тендітними плечима. – Але в нього є дружина. Розумний чоловік, знає, за ким простіше сховатися. Зараз я покажу тобі її фотокартку». Я була в захваті. «Де ти це взяла?» – «Ти ж знаєш цих іноземців, хай де б вони були – постійно закарбовують весь простір своїми родинними фотокартками. От він і поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срібна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?» – «Та нічого. А він у тебе питав, куди вона зникла?» – «А я що, матеріально відповідальна? Чи я тут підписувалася усе це лайно доглядати? Це що – курсові? Знайшли дурну. Я йому так і сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це – кіношна зірка, та поцупив».

З прямокутника десять на п’ятнадцять на мене дивилася тендітна темноволоса француженка з гарною зачіскою-каре. Я вирішила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнішність називали саме французькою!), і постановила діяти. Фотокартку Лана мені продала за десять баксів, і я пішла до перукарні.

Усі навколо казали, що мені дуже пасує ця зачіска, він на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом: можливо, те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чітко збагнула, чим я можу його вразити. У батьковій енциклопедії я знайшла те, що мені потрібно. «Державний прапор Франції складається із синьої, білої та червоної вертикальних смуг. Синій колір символізує святого Мартінія, покровителя міста Париж. Червоний – колір полум’я вогнищ та сердець. Білий колір – це символ французької національної героїні Жанни д’Арк. Ці кольори дехто пояснює як три слова національного девізу: «Свобода, рівність, братерство…»

Я бігала по крамницях весь день, як навіжена, але придбала все необхідне для об’Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синій. Білий. Червоний. Коли в нас була лекція, я вдягла синій, він найбільше пасував до моїх очей (але із собою в мене були і два інші), та перевдягалася в туалеті, знову забігала до аудиторії вже в білому, а через якийсь час просилася вийти не хвилинку і з’являлася в червоному. «Ти збожеволіла? – запитували мене. – Що все це означає?» – «Слухай, давай нарешті підемо вип’ємо кави. Ти така сьогодні жвавенька… Або про що я говорю? Така зваблива, грайлива. Слухай, може, пішли кохатися?» Ніхто не збагнув, що це символізує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це відбувається. А в мене були напоготові пояснення, я заздалегідь їх підготувала. «Чоловік уранці подарував мені три светри. Я Катьці обіцяла показати, бо вона мені не вірила». Катька була моєю змовницею, лише загадково посміхалася. Взірець довершеності – Етьєн Легран – мною зацікавився, він зрозумів натяки трьох кольорів. Поки ніяк не реагував, але почав вирізняти… І тоді я вдалася до другого етапу свого плану.

Мій білий светрик мав перетворитися на офіру! «А якщо воно потече?» – запитала Катька. «Не потече. Я під дощем колобродити не збираюся. І митися в ньому також». На столі лежала наша офіра та дві коробки із синьою та червоною гуашшю. «З Богом?» – несміливо запитала Катька, бо я довірила перетворювати светра на французький державний прапор їй: сама я не могла й риску рівно провести за допомогою лінійки. «Ті, хто вірує в мене, – за мною!» – урочисто проголосила я.

Я відразу зрозуміла, що він мій. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав із мене та завершував великі та малі кола мною. Моїм светром та моїми грудями. Я не знаю, чого він хотів (та й нащо це знати?): збагнути, навіщо це мені, зрозуміти, що я від нього хочу, а швидше за все, він просто любив гру так само, як і я. Та й узагалі йому було приємно бачити триколір Батьківщини на дівчачих грудях, які були схожі на личка пухких немовлят із носиками-пипками.