Коли ми почали роздягатися в квартирі, яку йому винаймав університет, – маленькій, викривленій, але в центрі міста, – раптом він скрикнув та відсахнувся. Моє тіло було в синьо-червоних патьоках, деякі були фіолетові. «Мон Дье, що це?» Я його розуміла: хочеш трахати дівчину, а не добряче відбиту м’ясниками тушу. «То – гуаш». – «Татуаж? Але навіщо такий?» – «Ні, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Під прапор». Через збудження я спітніла, і білий светр мстився мені за те, що ми з Катькою здолали його незайманість. «Ти фарбувала светр? Навіщо?» – «Для цього», – сказала я і поцілувала його. Гомосексуалістом він не був, але те, що ми кохалися і він був у мені, я розуміла тільки з ритмування його носа об мою шию. (Я тоді ще подумала, а що буде, якщо він зламає об мене свій ніс?) У нього був маленький член. На підлозі купою валявся ще один державний прапор Франції: його сині плавки, мій білий ліфчик та мої червоні (парадні з мереживом!) труси.
«Ви більше не бачилися?» – «У тому розумінні, як того разу – ні. Звісно, що я бачила його на лекціях, він мене також. Та й навіщо нам було бачитися? Розмовляти він зі мною не хотів, мене він теж не цікавив у розмовному ракурсі. Навіщо мені був коханець із маленьким членом, а йому – коханка із завеликою піхвою? Хіба мало людей із цими органами, які більше тобі годяться?» – «А в тебе правда завелика?» – запитав Милиця. Ну хто б сумнівався! «Милице! – заволали ми з Шу. – Ти взагалі думаєш, коли щось запитуєш?» – «Звісно, я ніколи не запитую те, що мені не цікаво». Милиця ніяковів, коли його ловили на тому, що він докладає собі в каву третій кубик цукру (коли всі обмежилися двома), але щодо своїх запитань він завжди випромінював упевненість.
«Шу, але я не вдягну на себе британський прапор. У тебе була непогана ідея, але розумієш, часи змінилися. Це вульгарно, тому що зараз усі ятки завалені футболками, светриками та іншим лайном із британськими прапорами. Вона не помітить». – «І я так вважаю», – піддакнув Милиця. Шу хитро посміхалася. «Себто я нічого не маю проти британського прапору, він яскравий та з чіткими лініями, але Макс правий – таким зараз нікого не здивувати. Тим більше, британську дівчину, вона, мабуть, у Лондоні тільки реготала, коли бачила, як туристи скуповують футболки “під британський прапор”». – «А хто вам каже про британський прапор, хлопчики?» – запитала Шу, підвелася, потягнулася. «А про який нам кажуть?» – жваво відреагував я. «Звісно, що про прапор Уельсу, дурненькі, знаєте, який він?» Ми не знали.
Прапор Уельсу був дивним. Поділений навпіл білою та зеленою широкими смугами, але це ще було нічого. По центру цього англійського газону тупцював, грайливо підійнявши передню праву лапку, червоний дракон. Незрозуміло, для чого він так поводиться, якби він так само підійняв ліву, було б зрозуміло, що цей валлійський дракон – хлопчик і він сцить на британський газон. Хвіст його скидався або на сперматозоїд, або на Марсову стрілочку. Інша, трохи менша стрілочка слугувала йому або язиком, або він так пихкав полум’ям. Він був схожий на злючого морського коника, якому капосна дитина прималювала чотири лапки та крильця. «Ет, воно схоже на прапор футбольного клубу. Я думав, що валлійці пристрасні, але стримані й мають смак, і не може бути в їхньому прапорі оце-о», – видав Милиця. «А чим тобі не до вподоби валлійський дракон?» – поцікавилася Шу в Милиці. «Я обережно ставлюся до екзотичних тварюк», – сказав той.
«Де ми візьмемо светрик, який згори білий, а знизу – наче травою всіяний?» – запитав я Шу. «Нитки я купила». – «Ти будеш це плести? Вау! А я можу подивитися? Мені так подобається, як ворушаться спиці, а тепер ніхто не плете». У Шу був такий вираз обличчя, який я не можу переказати. Їй забракло дихання, як мені зараз слів. «Ні, я не плету, Ми-ли-це. Але я знаю місце, де нам це сплетуть. І швидко».
І нам це швидко сплели. «А дракон?» – «Із драконом поки що дупа. Я не знаю, хто нам його вигаптує». – «Ти!» – «Ми-ли-це. Я не вмію гаптувати. Якщо я буду це гаптувати, воно буде схоже на червону безформну пляму, ти такого хочеш своєму найближчому другові?» Милиця цього мені не хотів, але змовчати не міг. «Ні плести ти не вмієш, ні гаптувати», – забуркотів він. «А ти вмієш плести та гаптувати? Я от вмію вигадувати, а от що вмієш ти?» – раптом наїхала на нього Шу. «Ні, я не вмію плести та гаптувати. Але я вмію бути Музою», – відповів Милиця. «О, Господи. Муза! Це ж треба таке», – сказала Шу. «Ви ще тепер почніть мірятися старшими братами», – видихнув я. «У нас немає старших братів», – сказали вони.