Червоного валлійського дракона мені зробила пара диваків, які виявилися знайомими Шу. Він був маляр, і за час, коли ми в нього тупцювалися, встиг намалювати дракона, а поки його дружина мені його вигаптовувала (рівно п’ятнадцять хвилин я молив її не нашивати на нього пайєтки та не робити очиська з бісеру), цей моторний хлопчина встиг втюхати Милиці карикатуру на нього ж (Милиця був у захваті, він вважав, що карикатура підкреслює його виразність та експресію), Шу її портрет у профіль (Шу не повідомила, що вона думає з цього приводу, мені здалося, що вона просто підтримала давнього знайомця), а мені запропонував купити картину, яку я назвав «Купа п’яних нарцисів-самогубців» (бо вони стирчали як завгодно, викручували свої тендітні біленькі писки, нанюхані жовтуватим кокаїном, і намагалися вивалитися з вази, хотілося їх підтримати та всунути на місце), тому що нарцис був одним із символів Уельсу. Я на це повівся, але, як виявилося, він не збрехав.
Усе це було, втім, неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бінвель наступного ранку подивилася мені прямо у вічі, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (три її долоні від плеча до ліктя) і сказала: «Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?» І ми пішли його обмивати. Пам’ятаю, як вона почала з’ясовувати, в кого довший язик – у неї чи у дракона, і нам було дуже весело, і я зрозумів, що вмію бути щасливим. А саме це було найголовнішим.
13
Я не знаю, як мені вдалося відкритися. Наче хтось, про існування кого я не знав, довго упрівав та сопів, підбирав цифрові комбінації, а я тим часом жив, зачинений на всі замки, ходив по крамницях, листувався, навідувався в гості, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався зберегти репутацію на роботі, двічі на рік відпочивав і навіть опановував нові рецепти італійської кухні, аж раптом «клац!» – і я відкрився та вивалив усе, що містилося в мені, на жінку, яка випадково опинилася поруч зі мною в паризькому аеропорту…
Уперше мене зачинив батько. Але він інколи мене відчиняв – або своїм ключем, або добирав чарівне слово, і я відчинявся сам. Потім мене зачинила Віолетта. Дуже дивно, але зараз я усвідомлюю, що це сталося майже відразу, раніше, ніж відбулося наше весілля. Згодом зрозумів, що це вона мене зачинила, а спочатку думав, що то зачинився я сам. Я ніколи не був мовчазним, не мовчав і з Віолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотіла та очікувала від мене почути. А ще всміхався, бо знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби мені цікаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особливість своєї зовнішності тільки як самозахист.
Я закрив очі на справжнє походження Віолетти, до якого докопався батько (він любив дізнаватися про людей усе, але ніколи не нав’язував свою думку, коли це мало відношення до стосунків інших людей), бо мене, власне, це просто насмішило. «Бідна Галя, – подумав я тоді. – Бідна Галочка». Якби Віолетта дізналася про те, що я навіть подумки назвав її бідною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зі мною раніше, ніж зустріла не такого вже й блискучого, але справжнього німця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким завжди подобався, тільки тому, що її це розважало. Я навіть писав твори на теми, які її хвилювали, бо її, бач, цікавила моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмі. Смішно. Як усе це було смішно. Шкода, що всі ці витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався б настрій. Одне я зрозумів: я ніколи не віддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацію.
У такій відкритій до людей Америці я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вітовські? «Смарт юкраініен», «гоноровий полячек», «підійди до того факінг словака, він у цьому петрає». Усіх решту більше цікавило, який номер мого страхового полісу, ніж те, які музика та книжки мені подобаються. Утім, у мене були коханки, були друзі, деяких людей у своєму офісі я поважав, спілкування з деякими уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостійна кар’єра, коли ми з навіженим Сашком втекли на старій машині (жоден із нас не мав водійських прав) та винайняли хату, по якій я не пересувався без ножа, бо Сашко був величезний, як скеля, а глузд він втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумів, що все це не те, коли зустрів її.
Спочатку я зрозумів, що вона належить до того типу жінок, які мені завжди смакували. Гарні стегна, виразні сідниці, точена талія, може, трохи видовжена, довгі кінцівки, темне волосся, у яке кортить зануритися, ну і перш за все – вилиці… Майже ті самі вилиці Віолетти Вайґель, які підкорили мене відразу. З нею легко було спілкуватися, та я навіть не помітив, як ми слідом за помаранчевими шаликами румунів приєдналися не до тієї черги на виліт. Я надзвичайно зрадів, що є нагода залишитися в Парижі, натомість вона поводилася, як скажена ідіотка: гасала, ридала, забивалася в кут. Вона так істерила, що мені конче захотілося віддалитися, але натомість я почав бігати з нашими паспортами та вирішувати проблему, яка проблемою зовсім не була. Звісно, що потім вона розповіла про свою матір – жінку з нервами, подібними на гнилі нитки… Я таке теж зустрічав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованість у відкритому стані була зовсім іншою на смак.