Правда, вона видавалася мені надто юною. Я остерігався юних жінок, почувався незручно, здавався собі майже стариганем. А з нею почувався впевнено та весело, поводився, наче підліток поруч із дівчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася піти на побачення: вибріхував якісь історії на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навіть не думав, як переспати з нею. Зовсім не було таких думок, що теж дивувало, мені хотілося її бавити і все. І вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, і нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша різниця у віці. Коли я побачив Макса, то подумав, а чого б їх не познайомити? Інколи я міркував про те, яка в мене буде невістка – Шу мене влаштовувала в цій якості на всі сто.
Я тішився з того, що ми обмінялися координатами, бо не хотів втрачати легкості спілкування та шукати ключ для себе. Уранці я почав ритися в касетах, щоб знайти «Історію кохання», я завжди милувався Жульєт Бінош, а Шу була схожа на неї. Узагалі ця аеропортова історія кохання двох незнайомців була навіть не натяком, а прямим запитанням: «Чи ти погоджуєшся, що?…» Я довго вагався: брати це із собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я ідіот, старий мудак, який любить чіплятися до дівчат, хай куди б летів, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист підчеплювати когось молоденького, аби приємно провести ніч. А може, тиждень, а може, місяць. І відкишкувати свою старість: «Кш-кш, Старість, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке дівчисько мене бавить? Тобі це й не снилося, шкутильгай собі далі».
У ресторані вона поводилася дивно, я був переконаний, що я для неї ніхто. Випадкова людина, якій вона винна гроші, тому треба терпіти цей марудний ланч. Вона навіть їсти нічого не хотіла. Було враження, що вона взагалі не розуміє, навіщо в це ув’язалася, чого сміялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що мені здавалося: вона зовсім не пам’ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: «Боже мій, який огидний тип». Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Біло-зелена смугаста кофтина відкривала шикарні плечі та пасувала до її очей. Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сідниці. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотів, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змінилося на бажання. Хтось у мені перемикав швидкості. Я смикався та поводився як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Мені захотілося піти геть. Піти та не думати, що все це відбувалося зі мною. Натомість я щось говорив, намагався бути цікавим, але не витримав і пояснив їй, що почуваюся ідіотом, тому що мені подобається пригощати жінок добрим обідом, так мене влаштовано. «Вибачте, мене це дратує», – сказав я.
Коли вона простягла мені ідіотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от і все. Віолетта Вайґель Вітовська, що оселилася в її вилицях, сказала мені: «Ну на що ти сподівався, любий? Ти ж зовсім не вмієш поводитися з жінками. Але не треба сумувати – це від народження: хтось уміє, а ти – ні. Можна б напрацювати, але на це ти взагалі не здатний». От і все. Там пляшка французького коньяку вартістю клятих квитків, або шикарні парфуми, або африканська маска африканських же «хендмейдерів», – та все, що завгодно. Їй незручно залишатися мені винною. Так, її приятель накатав скаргу до «Ейр Франс», але совість шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вільною від обов’язків спілкуватися з цим марудним старим. Вона зараз віддасть мені це, зітхне з полегшенням та піде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при ній. Бач, яка делікатна, самій незручно за свою поведінку. Я починав відчувати порожнечу та лють. Лють у порожнечі бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побігла від мене. Був би в мене камінець, присягаюся – жбурнув би навздогін. Я думав позбутися пакунка, залишити його в смітнику. Але не зміг. Тоді подумав, що розшматаю пакунок у машині (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Удома мої коліна цілував профіль Жульєт, вона збиралася розповісти мені свою історію кохання, мені здається, я тоді заплакав. Шу я зізнався потім, що на неї чекав такий самий дарунок, я почувався таким щасливим…