Я замовила в одній конторі, в іншому районі, щоб зробили афішу. Туди я помістила фотокартку мого батька, а також замовила напис: «15–16 травня. Лондонські гастролі відомого аргентинського тенора Андре Карлоса Бенвіля та гурту «Емілія» (так звати мою матір). У найкращих пабах міста. Замовлення квитків (тут я дала вигаданий телефон, ну як «вигаданий», це він вигаданий для мене, а для когось домашній чи робочий)». Замовила сто штук та розклеїла по своєму району. Біля коледжу. Коло будинків. Геть усюди. Батько тепер усміхався мені вдома, коли проводжав у коледж, а потім усю дорогу супроводжував мене своїми гарячими пристрасними очима.
У коледжі почалося. Ажіотаж. До мене підходили всі: учителі, хлопці старших класів, мої однокласники. «Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твій батько!» – «Рейч, а в тебе гарненький батько, моя мати сказала, що він солоденька шоколадка!» – «Чорнявко, гей, мала, це ж твій батько? А можна нам піти туди безкоштовно?» – «О, маленька, от від кого в тебе таке чудове чорне волосся!» – «А ти знаєш аргентинську чи вони говорять іспанською?» – «А це правда, що він назвав свій гурт «Емілія» на знак вічного кохання до твоєї матері?» Я почувалася настільки щасливою, не можна передати! Я була справжньою зіркою. Вигадувала історії про батька, про матір, про кохання. Я вміла вигадувати історії, це була моя найулюбленіша гра з дитинства. Ніхто не казав, що я чорна, тому що мене засвітили, як фотоплівку, при народженні. «Більше вони не будуть нищити мене», – подумала тоді я. Треба сказати, що з цього приводу жартів на свою адресу я більше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби місцева поліція захотіла з’ясувати, хто це псує стіни повідомленнями про фальшиві концерти неіснуючих виконавців.
Дивно, але в цю містифікацію повірила навіть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: «Ти бачила афіші? Я одну взяла додому. Він майже не змінився з того часу, як ми були разом. І гурт, ти бачила, як він назвав свій гурт? Моїм іменем», – і мати заплакала, а я ніколи не бачила, як вона плаче. «Я думала, що він мене зовсім не пам’ятає, а він назвав гурт моїм іменем».
Того вечора до матері прийшли її подруги, вони обговорювали, чи варто йти на концерт, чи ні. Хтось казав, що треба зачекати, він сам нас знайде. Хтось казав, що обов’язково треба піти, ніяких зволікань. «Ти багато знала у своєму житті чоловіків, Еміліє, які назвали б твоїм іменем хоча б дерево?» А я сиділа тишком-нишком і думала: «А що буде, якщо всі ці люди і моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афіші?…» Але все минулося. Мати не стала телефонувати, вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз він відмовиться її впізнавати. «А як щодо Гаель?» – запитала одна з подруг. «Гаель уже доросла. Захоче – піде. Навіщо мені в це втручатися?»
Я встала дуже рано і пішла здирати афіші. На деяких поруч з ім’ям батька були написані матюки, на трьох йому прималювали ріжки, ще на одній був напис «Падре Андре Карлоса Бенвіля та церковного гурту «Св. Емілія», а ще на одній «Падло Андре», ще на одній батька було закреслено, на кількох було написано «Демони в місті!», ще на одній – «Панки – хой!» Я подумала, що коли житиму одна, у мене будуть такі шпалери, на яких мені всміхатиметься батько. Завжди. Афіш було п’ятдесят сім. Куди зникла решта – хто знає. А ще відтоді мене почали називати «Гаель», а раніше звали «Рейч» або «Рейчел».
«То ти зробила такі шпалери?» – «Ні. Через Катріну. Я не хотіла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нічого і не дізналася: мати вперто повторювала, що його не було. У Катріни, на відміну від мене, прізвище матері». Милиця сказав, що не бачить у цьому нічого жахливого, у нього також прізвище матері. «І непогане!» – посилив свою позицію він.