А потім українська частина запрошених верещала «Гірко!», чим вганяла в прострацію британців – вони не годні були збагнути, чого це нам усім раптом стало гірко. Навіщо це взагалі потрібно? Але це слово та особливо дія, яку воно викликало, засмакували їм швидко, і вони почали з ентузіазмом вигукувати: «Гірко, гірко, гірко!» А тоді рахувати поцілунки. Усі пили шампанське, дарували квіти володаркам чарівних медальйонів. Я з Вітовським захотіла усамітнитися, він заспокоївся та виглядав щасливим. «Знаю, знаю, поводився як пришелепуватий ідіот». Ми принишкли в кутку та цілувалися, аж поки не почули, як «гіркують» та рахують нам, а Макс, веселий та несамовитий, утопивши вуха у кришталеві бокали, суне до нас із відкоркованою пляшкою шампанського, що стирчить із його кишені, а поруч верещить Гаель, яка теж наближається до нас із фотоапаратом.
Ми цього не помічаємо. Ніколи не помічаємо, не вистачає часу, проникливості та спостережливості. Можливо, ми це помітимо тільки в старості, коли сидітимемо, роздивляючись старі фотокартки, що в щастя – дівочий сміх дорослої жінки, його вуха поглинають шампанське з кришталевих келихів, а його очі – то очі дорослого хлопчика, який довіряє іншим, вірить собі та вчиться жити своїм життям.
2006