– Як твої справи? Давно тебе не бачила.
Я подумала, що взагалі-то вона бачила мене два рази. На весіллі, а ще, здається, на хрестинах Арсенка, але цього я не була певна.
– А ми з Юрою розлучаємося, – сказала я.
– Що?
– Якось так. Він хоче забрати в мене сина, звинувачує в зрадах, неадекватному поводженні, недбалому ставленні до Арсенія. Слухай, вибач, сама не знаю, чому стала тебе вантажити, певно, це вплив слова «свідок». Я от зараз вибираю книжку для іншого свідка, нашої сусідки, яка, сподіваюся, підтвердить, що я непогана мати. Хоча б це.
– Стривай. Я можу тобі допомогти!
– Придбати кілька гарних книжок?
– Ні, позбутися одного покидька. Ну, і в сенсі книжок ти можеш на мене розраховувати. Я знаю й люблю свою справу.
Я не зовсім її розуміла і застигла в німому подиві.
– Зараз я відпрошусь, вийдемо, тут поблизу кав’ярня, поговоримо.
Свєта збиралася мене виручати. Вдруге. Навіщо? Вона по-діловому пройшлася між полиць, проігнорувала дівчат Остін, вибрала нові романи Ірен Роздобудько, Лади Лузіної, Міли Іванцової та Галини Вдовиченко, віднесла все на касу.
– Розраховуйся, я зараз підійду.
Я не могла не підкоритися, якась магія…
– Юлю, я можу його по паркету розмазати.
– Там килимове покриття, – механічно відзначила я, згадавши зал суду.
– Тоді по килиму розпластувати.
Ми сиділи в невеликій затишній кав’ярні, наспівувала Патрісія Каас, здається, вона лунала і в нас на весіллі. Я згадувала, як недоладно Свєта висіла на Артурі, жалюгідна, непоказна й чіпка, як колючка реп’яха. Зараз він її помітить, відчепить і викине, щоб вона причепилася до когось іншого…
– Я розповім, що багато років він тобі зраджував, я була його коханкою.
– Будеш брехати? Тобі не повірять.
– Я тебе благаю. А свідкам його брехливим повірять? Не переймайся. Мені – повірять, я можу бути переконливою. Знаєш, я не тільки продаю книжки, я їх читаю. Поговори зі своєю цією Зінаїдою, нехай теж тебе захищає. Ну, а я його просто доб’ю.
– А тобі не здається, що це підло? Він ніколи б не викинув нічого подібного. Мені здається, що на зраду зважилася б я, а не він. Ледачий, передбачуваний, занадто відповідальний і обережний.
– Мені здається несправедливим, що він платить вашим сусідам за брехливі свідчення, намовляє на тебе і намагається відняти в тебе сина. Ти ж його важко народжувала, правда?
Я здивувалася, що вона це знає. Напевно, вона таки була дочкою подруги його матері, вони знають більше, ніж можна уявити. У всякому разі більше від сусідок і колишніх однокласниць.
Арсеній дійсно дався мені важко. Дивно, але ж раніше я говорила «нам». Я довго не могла завагітніти. Юра лютував, знаходив нових лікарів, змушував мене правильно харчуватися, вимірювати температуру, вести календарі, кохатися строго за схемою. Він був одержимий. І я завагітніла від його одержимості.
Виношувати Арсенія теж було нелегко. Він мене випробовував на міцність і піддатливість, не сприймав мої улюблені продукти, постійно вимагав огірків і зелених яблук, від яких у мене була нещадна гикавка. Узагалі Арсеній тоді поводився неспокійно, як нахабний клієнт, вимагаючи уваги й дотримання його режиму.
Народжувала я теж непросто, тому що на півдорозі він передумав і все закінчилося кесаревим. Не найприємніші спогади, але в мені все стискалося від болю й ніжності. І я не могла віддати мого хлопчика.
– Дзвони своєму адвокату й кажи, що в тебе з’явився свідок.
Я так і зробила, хоча сумніви билися в мені хвилями, почувалась я кепсько, щоразу переконуючи себе, що це випадковість і шанс, якими не можна не скористатися.
Їй дійсно не можна було не повірити. Юра дивився на неї так здивовано, аж я подумала, що він теж не може її згадати. Навіть коли вона назвала своє ім’я, прізвище, адресу й рід занять, погляд його був неуважним і розгубленим.
Я не знаю, коли це відбулося. Коли настав той самий момент, у який я зрозуміла, що їй не можуть не повірити, бо вона каже правду. Може, тоді, як вона розповідала, що зробила від нього аборт і тепер не здатна народити. Або коли точно назвала метраж моєї квартири, яку Юра вважав своїм везінням і персональним досягненням. А можливо, коли передражнювала мою маму з тими самими інтонаціями, з якими передражнював її він.
Чи коли вона розповідала про календар перенесених свят, її власний календар, де друге січня було Новим роком, п’ятнадцяте лютого – Днем Святого Валентина, а дев’яте березня – Восьмим. І коли відпустка починалася в жовтні. Напевно, саме тоді, бо багато чого згадалося. Його відсутність, метушливе повернення, те, як він довго й ретельно мив руки, перш ніж торкнутися до залишків святкових пирогів або до мене.