Коли на арені з’явився ілюзіоніст – це така людина, яка дивує Всесвіт тим, що в його рукавах живе різноманітна текстильна гидота, – і почав волати: «Я можу втілити всі ваші бажання та фантазії, підходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть відбуватися дива!» – я підійшла і в мікрофон попросила: «А чи не могли б ви вбити клоунів?»
Йому не відразу вдалося змінити вираз обличчя на кілерський, мабуть, нечасто йому замовляли вбивства, співчуваю. Тривалий час його лице залишалося солодко-розчуленим, бо він звик до того, що дітям слід бути лагідними, на таких, як я, він не розраховував. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: «Яких клоунів, дитинко?» Я сказала, що нещодавно їх бачила і залюбки йому покажу. Після того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожнювала. Шепотіла: «О Боже, о Боже. За що, о Господи?» Ми з Господом мовчали. Ми не розуміли цих запитань.
Того дня я була в червоному індійському светрику. Зараз його вдягли на мого іграшкового синього слона. Цей слон – мій одноліток, він старіє і, мабуть, мерзне. Старі іграшки збиваються, можна зіскоблювати з них балабушки; те саме відбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли дивлюся на свого слона в червоному светрику, мені здається, що я була карликом. Слон не дістає до моїх колін. Мама, звісно, мою карликовість заперечує.
На його щоках, коли він усміхався, а всміхався він постійно, проступали ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловічих щоках, ще ямку на підборідді я б пережила, але не це. Більше того – ці ямки мене дратували. От які ж ми дивні люди, чого взагалі мене має зачіпати зовнішність сторонньої людини? Менше з тим, це дуже дратувало, аж відлунювало в передніх зубах. Чомусь будь-яка моя дратівливість відчувається передніми зубами… Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смішно стирчало з-поза шиї. І ніс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летіти з Вашингтона до Парижа, – а саме таким маршрутом і він, і я летіли, – і не наклюкатися дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, ці кляті ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. У мене був такий самий. Ми зустрілися в той час, коли революційні вогнища палали не тільки в душах людей.
Саме через цей шалик він до мене підійшов. І саме через цей шалик я всміхнулася йому, незважаючи на втому. Не дуже кортить усміхатися ямчастому чоловікові, якщо ти близько шести годин чулася зародком аеропортівського крихітного фотеля. А до того кілька годин почувалася трохи більшим зародком фотеля в літаку. А ще й ці ямки! Врешті-решт, подумала тоді я, не сам же він їх викопував, хтось йому залишив це неподобство у спадок. Не можна відповідати за тих, хто риє ями ближнім, чи не так?
Саме через цей шалик та наші переконання ми й почали розмовляти. Жвава дискусія про політику, рішучість, національну свідомість, недолугість лідерів, нестерпність того, що було, та надії на світле майбутнє. На той момент я обговорювала це все з ентузіазмом, хоча через мою роботу тема в’язла мені в зубах, наче медові стільники. Я – професійний перекладач і поверталася з конференції, під час якої допомагала вітчизняним демократам донести американцям всю силу наших громадянських намірів, щоб ті їх таки зрозуміли.
Саме через цей шалик, а ще через те, що наші брати-румуни також обрали помаранчевий колір як символ боротьби з існуючим у них політичним режимом, ми стали в чергу прикрашених шаликами людей. Вона поступово привела до воріт, що відкривали нам шлях до старовинного міста Бухарест, куди ми б залюбки злітали, але не цього разу. І саме через цей шалик ми проґавили літак, який без нас, політизованих невдах, полетів на Батьківщину десятьма хвилинами раніше.