Я хотіла назватися Тамарою, але їм потрібний був мій паспорт (не так легко обдурити сучасних власників приморських барів), тому довелося жити під справжнім ім’ям. То було нецікаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто насправді в неї було опереточне ім’я Люсьєна, але так її ніхто не звав, навіть мати. Коли я поцікавилася в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очі, а потім спитала: «Слиш, ти пити будеш?» Приблизно так ми з нею спілкувалися весь час.
Люська була би вродливою, якби не фарбувала вії. Річ у тому, що вона була білявкою з дуже світлими очима, такий колір має постіль, випрана з підсилювачем. А от свої вії Люська фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очі – це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподібні рослини, яким надумалося укорінитися на людському обличчі. Я їй про це не говорила. Ніколи. Бо тоді б отримала виделкою під ребра. Коли Люська чула щось незрозуміле, вона або пропонувала випити, або лізла з’ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська ніколи не била ноги та стегна об стільці та столики.
Вона мені теж заздрила. Тому що я злигалася з рятувальником Миколкою. Мені заздрили всі місцеві баби. Бо з огляду на свою роботу Миколка постійно був у тугих плавках, ну, і всім було зрозуміло, що заздрити тут є чому. «Ти бач, офіціанточка, ні морди, ні дупи, а вхопилась за залупу», – пащекували місцеві тітки. Вранці, коли я прокидалася, то шепотіла йому: «Ти тільки глибоко не запливай, чуєш, Миколко? Не запливай. Бо всяке може бути. А як тоді я?» Я плакала, а він дзвінко плескав по моїх сідницях та казав: «Якативменедуринда». Якби мене побачив тоді, скажімо, Марлен, він би сам повісився на шовковій краватці або бубонів на вікно: «Куди ніч, туди й сон». Марлен – забобонна особа.
Люська жила з комендантом п’ятого корпусу. Він був філософом із загостреним почуттям власної гідності, коли напивався, завжди всіх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: «Я – людина!» І краще було йому щось відповідати. Простими словами. Бо, на відміну від Люськи, випити він не пропонував, а відразу гасив по пиці. Справжній чолов’яга. Люську він також лупцював, хоча вередливою вона не була, щоправда, завжди здавала мені зміну з недостачею. Тому я вимушена була обраховувати клієнтів, інакше в нас нічого б не сходилося. Утім, обраховувати їх було неважко. Коли люди замовляють горілку в саму спеку, закушують її кавуном, а потім доганяються пивом, не слід дивуватися, що знаходиться хтось, хто використовує їхнє становище.
У нашій «гальці» навіть справжня винна карта була. Винну карту формувала татарка Рая. Наша сомельє. Рая виготовляла одну виноградну настоянку, до якої додавала чорнослив. Робила й іншу виноградну настоянку, куди нічого не додавала. Краще було пити другу, вона була більш лояльна до голови. Таким чином, у нас були представлені солодкі та сухі вина. Галина Миколаївна сама розливала їх у пляшки, які привозив її син, що навчався в Києві. У Києві синові жилося добре на мамчині курортні гроші, судячи з того, що пив він недешеві напої. Головне для мене було не зареготати вголос, коли якийсь недоумок вдавав, наче тямить у винах, замовляв італійське вино 1984 року, пригадуючи, які тоді були урожай та погода, принюхувався до краєчка чарки та прицмокував, розігруючи із себе гурмана. Та сама Рая робила для нас коньяки трьох марок, уже не знаю, з чого саме, але настоювала вона це пійло в дубових діжках.
У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? І восьми класів не скінчила… «Ти про кохання пишеш?» – запитувала я. «Іди собі», – відповідала мені Люська в ті дні, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене під барну стійку та пообіцяла розповісти, про що пише, якщо я поінформую її, чи засмаглий член у Миколки. Я знизала плечима та розповіла. Люська тоді реготнула і втекла, зараза. Мені так прикро було, я ж не знала, що згодом побачу Люську за інших обставин і вона мені сама про цей роман розповість.
Важко бути офіціанткою. Самостверджувалася я лише на п’яничках, усі решта за людину мене не вважали. П’янички були людьми чуйними, дехто навіть замовляв мені лірико-бандитські пісні про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало ні на що. З іншого боку, коли я була офіціанткою, у мене значно зменшилися потреби. Мамі я зателефонувала тільки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що відпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слід. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрішкувата. Із синцями під очима та на стегнах. І тривалий час хутко озиралася на «Дівчино!». Не розуміла, де мої таця, блокнот і олівець. Та що там – я смикаюся від «Дівчино!» і тепер.