А побачила я Люську вже після того, як пролікувалася, але перед тим, як поїхала до Вашингтона у відрядження. Зустріч відбулася в моїй перекладацькій конторі. Люська виходила заміж за голландця. Вона прийшла до нас замовити переклад його та її листів. Дуже зворушливо. Вона мене не впізнала. «Люсьєн. Письменниця», – представилася вона на французький манер. Нещасного голландця звали Курт. Йому було 65, більше сорока з яких він розводив тюльпани і вважався справжнім майстром своєї справи. На 65-му році свого життя він зустрів майстриню з «розводу» підстаркуватих голландців. Люська кліпала своїми нафарбованими віями-щупальцями, усміхалася, а тоді розповіла мені, про що вона написала роман. Роман називався «Таця з великим серцем», у ньому йшлося про життя Попелюшки-офіціантки, в яку закохався багатий пан. «Звісно, що все це фантазія», – по-світському всміхнулася до мене Люська, пригощаючись кавою. Я теж їй усміхнулася. А потім попросила Наталку, свою помічницю, здерти з Люськи всю суму відразу, бо недостачі мені набридли ще влітку.
Коли я розповіла мамі, як я провела літо, вона впала в депресію. Вона вирішила, що мене потрібно рятувати. Я сказала, що вже мала справу з одним рятувальником, і для одного літа двоє – це занадто. Мама зіщулилася. Мама вперта, як усі козероги, і я зрозуміла, що легко не відбудуся. І точно – мене запроторили до лікувального закладу «чистити нерви».
Так сталося, що запропоноване мені лікування найсильніше впливало на губні м’язи. Нас змушували зображати щасливу усмішку і перевіряли, чи щасливо ми всміхаємося чи ні. Досі не розумію, якими критеріями, яким мірилом щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи в усмішці. Потім вони боліли. Але я обіцяла мамі, що буду дотримуватися рекомендацій. Зараз смішно згадувати, як виглядали ми, двадцять п’ять дорослих баб-невротичок, які всміхалися та водили танок розчепірами, на півзігнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахівцями, малювали картинки, приймали ароматичні ванни та сонячну терапію. Ще нам постійно перевіряли нігті. Чи є вони, чи вже ні. Моя звичка їх гризти і небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого крадія, я весь час ховала руки в шкіряних рукавичках.
Там я заприятелювала з Лікою. Ліка потрапила сюди, тому що обчиталася Канта. Про це я дізналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумільова «Етногенез та біосфера Землі», книжку, якою я заспокоювала собі нерви і яка жодною літерою не примушувала мене всміхатися, я була збентежена. «Якщо ти дійсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати філософську літературу». Гумільов цілував підлогу. «Ви не могли б його повернути обличчям догори?» – попросила я. «Звісно», – зрозуміла мене Ліка, один вправний рух – і Гумільов обкладинкою гіпнотизував стелю. «Для того, щоб бути здоровим і не доводити себе до такого стану, коли власні нігті перетворюються на неземні ласощі, ніколи не читайте філософських трактатів. Треба читати масову літературу. Ні в кого не поїхав дах від мелодраматичних новел та іронічних детективів, чи не так? А от ті, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кінчають кепсько. Перевірено на собі».
На відміну від мене, Ліка ховала руки не в шкіряних рукавичках, а в чашках із трав’яним чаєм. «Я вдаю, що влаштовую їм корисні ванночки, а сама їх топлю». Ліка вигадала ще одну методологію, як подолати нервові зриви. Крім читання масової літератури. «Нічого так не заспокоює, як свідома зрада». Ліка сидить на краєчку мого ліжка, час від часу посміхається та виловлює нігтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свіжого повітря. «Це як?» – запитую я. «От я одного разу свідомо зрадила своєму чоловікові. І все. Ніякого нервового зриву. А міг би бути, якби я вчасно не спохопилася». – «Та ну? А з ким ти йому зрадила?» – «Та, з одним». – «А ти його кохаєш?» – «Ти з глузду з’їхала? Ні, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумієш, дружина його б ні за що не кохала, вона ж не божевільна кохати такого кнура. І заміж за нього виходити, і кохати, і все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жінки. А ця його кохає, тобі б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очі тьмяні, плями на обличчі. Суцільна жертва екології. Сюди її треба, щоб принаймні усміхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцікавіше. Найбільш цікаво те, що він її кохає! Можеш собі таке уявити?» Я кажу, що можу собі уявити майже все. «Тому я й люблю з тобою розмовляти!» – каже Ліка. Я всміхаюся. Ліка каже, що це не щаслива усмішка, і тицяє в мене люстерком.