Батько приїхав із США, де жив близько восьми років. Приїхав він не назавжди, а в гості, щоб, за традицією, разом зі мною відсвяткувати Новий рік. Я дуже радів і чекав на його приїзд. Окрім нового автомобіля, який я з гордістю продемонстрував батькові, у моєму житті були й інші новини, з якими кортіло його познайомити. На заднє сидіння машини я накидав купу нових книжок, я так завжди робив: можна було б залишити їх удома, але батько звик, мов дитина, вовтузитися з цими книжками на задньому сидінні та щасливо всміхатися, я це бачив, коли повертав обличчя до нього. Він шурхотів сторінками, іноді гриз ніготь, і я почувався так само щасливим. «Клас!» – казав він. А мені здавалося, що в цю мить ми помінялися з ним місцями, і це мене тішило.
Батько займався в США зв’язком, він і тут цим займався, тільки там за це набагато краще платять; батько сам собі вигадав прізвисько «Радистка Кет». Він любив вигадувати прізвиська, мене, наприклад, звав Містером Іксом. Виглядав батько чудово, він ніколи не відрощував собі черево, був стрункий, займався спортом і віддавав перевагу здоровій їжі, але ніколи з цього приводу не нудив і залюбки смакував разом зі мною та Милицею пивом та львівськими ковбасками. Для мене це була улюблена традиція нашого спілкування. Я, він, Милиця, львівські ковбаски, пиво та спортивний канал! Мабуть, я мав би насторожитися відразу після того, як він, задоволений, всівся поруч зі мною. «А книжки?» – трохи розгублено промовив я. «Хочу трохи побути з тобою», – сказав він, притиснувши мене.
Звісно, я зрадів, хоча спершу засмутився, що не побачу дитячого батькового вовтузіння з книжками. Почав розповідати йому історію придбання мого авто, у листах я вже пообіцяв розказати йому про це детальніше. Але відчув, що він слухає мене не так уважно, як завжди. А коли я замовк і запитав, як справи в нього, він замість розповіді про своє вашингтонське життя-буття почав оповідати історію про те, як запізнився на літак. Про це він мені встиг похапцем повідомити по телефону, щоб я не нервувався. А зараз переповідав у деталях.
Уся ця історія була зав’язана на помаранчевих шаликах. Він розповів, що забалакався з дівчиною про революцію, про те, як вони з’ясували, що проґавили свою чергу на літак, як батько схопив їхні паспорти та намагався вирішити питання або з візами, або з квитками, і це йому вдалося. Їй конче необхідно було саме сьогодні бути в Києві, і батько це забезпечив, витратив свої гроші, нерви. Я пишався ним. Навіть видав на честь батька індіанський войовничий клич. Мій батько – супергерой! Я про це знав давно, відтоді, як він викликав мене підлітком до Америки і ми мандрували на старому фургоні Диким Заходом, втрапляли в халепи, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирішував і рятував наші дупи. Мабуть, саме тоді ми і перетворилися на людей, близьких по-справжньому. Можливо, якраз у тодішні п’ятнадцять років я відчув, що таке родина, що насправді стоїть за цим словом.
«Слухай, я стільки розповідаю, а я ж можу тобі її показати, вона – фантастична дівчина, чесно. Зараз-зараз, я її зняв, коли ми летіли». Батько захоплювався фотографуванням. «Поглянь! Як тобі?» На мене дивилася шатенка в помаранчевому светрі, волосся її було забрано. Низькуватий лоб, темні очі; дивно, але синці під очима їй пасують. Втаємничують її. Смаглява; темні, але ненафарбовані губи. Скільки їй років, збагнути було важко. Симпатична. Я так і сказав: «У принципі симпатична. Вона що, з Балкан?» – «Ні, місцева, але в неї є якась циганська кров». – «Правда, гарненька. Познайомиш?» – сам не знаю, чого я таке бовкнув. Напевне, тоді вона мені сподобалася чи просто треба було щось сказати. «Аякже!» – батько випромінював задоволення.
«Знаєш, із нею мені було дуже просто. Я почав їй розповідати всілякі історії зі свого життя, одні вигадував, інші були насправді. Робив це, щоб розважити її, щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. І подумав, що якщо зараз знову буде істерика, я цього не зможу витримати, ти ж знаєш, як на мене діють дівочі сльози… А потім я усвідомив, що мені самому хочеться все їй розповідати. Ти тільки подумай! Вона набагато менше патякала, ніж я. Дотепна, уважна. До речі, сказала, що обов’язково поверне мені гроші. Хоча я почуваю провину в тому, що ми проґавили літак. Це я забив їй голову своїми запитаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна мені вечерю. А я сказав, що завинив їй обід, бо те, чим нас годували в літаку, хоча й коштувало 500 євро, було схоже на пайок для біженців, але не на обід». Я бовкнув тоді, що це класно і незвичайно – зустріти людину, якій хочеться розповісти дещо про своє життя. Навіщо я це ляпнув? Я ж не знав, що він незабаром пригадає мені ці мої слова і чути їх мені буде огидно. Як я міг таке сказати? Обмежений бовдур.