«Ми принесли м’ясо, рибу та соуси». – «Багато соусів», – додав батько, він піддержував її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м’ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Ідіотизм. «Давайте сюди ваші пакунки». Вони одночасно простягли мені пакунки. «Синхроністи хрінові». У мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. «Ми можемо це заляпати». – «Зараз, я знаю, де лежить плівкова скатертина», – сказав батько, і вони хутко схилилися над шухлядою, зіткнувшись лобами. І, звісно, розреготалися. Скільки мені ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, усе моє життя?
Чорт забирай! Просто з шухляди рожевими кавалками вивалилися гумові грійники. Їх було двадцять шість. Батько і Клята Шу дивилися на них, як на представників іншої цивілізації. «Ти їх що, розводиш?» – почала вона. «На продаж?» – продовжив батько. Вона тицьнула кулачком у його грудну клітину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправді це було огидно. Доросла жінка, яка поводиться, як хлопчисько, – мене майже знудило. А вони реготали собі, раділи грійникам, як дурний милу. «У п’ятницю не можна стільки реготати, у понеділок доведеться плакати», – видав я мамчине прислів’я. Батько принаймні реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала всміхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пішла вона. «Сідайте за стіл, я зараз це приберу і витягну скатертину», – сказав я.
Гумові грійники були схожі на дохлих камбал. Круглі та рожево-помаранчеві. В Аделіни були проблеми з кровообігом, грійниками вона намагалася підтримати тепло, щоб заснути.
Утім, навіщо я брешу? Аделіна ширялася. І я нічого не міг із цим вдіяти. «Це не твоя справа», – говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазі. Я поважав її за те, що вона ніколи не грала в статеві ігри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнішою, ніж була насправді. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час від часу траплялося, Аделіну лихоманило, тоді вона вкладалася в ліжко, куталася в ковдри та обкладалася гумовими грійниками. Уздовж усього свого тіла вкладала кругленькі рожеві грійники, як поросят біля свиноматки, та ще й перекладалася ними. Її худеньке тіло під вгодованими грійниками – як я сильно її любив, особливо відчував це саме в такі моменти. Нестримано та нестерпно, до болю. Коли грійники холонули, я приносив інші…
«Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америці. Пам’ятаєш, як нам тоді було весело?» Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом із червоним вином, постійно прокручував його у своїх сильних пальцях, Клята Шу стежила за ним. Я знизав плечима, бо розумів, що треба було про щось розмовляти, то чого б не про це? Тим більше, це були теплі спогади. «Уперше я потрапив до США в п’ятнадцять років…» – «Та ти що? Майже, як я! Правда, я років у тринадцять», – вона миттєво перехопила ініціативу.
Я помітив, що Клята Шу спілкується так, як працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове віконце), вона відгукується кількома (відкриваються штук десять інших, і спробуй ще все це закрити, і приготуйся: наступного дня кілька з них знову виникнуть). «Ну, любонько, ти з мене слова більше не вичавиш», – застановив я собі. Батько такого собі не застановляв, він повернувся до неї, хотів слухати її історію. І Клята Шу з нею не забарилася.
Коли вся наша країна, у якій ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, у батька був такий здивований вигляд, наче він щойно про це дізнався – звісно, тільки ці двійко мали право народитися в СРСР), докладала зусиль, щоб перетворити холодну, наче драглі, війну на більш гарячу страву, керівним партійнім кадрам спало на думку показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме – дітей. Саманта Сміт тоді прилетіла до нас, у США відрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такі, але себе не викрив). У таку поїздку відібрали й мене.
Нас було десятеро. З цієї десятки два переможці пафосних тематичних олімпіад «Світу – мир!», цими переможцями була я та один грузинський хлоп на ім’я Давид. Чим уславилися всі інші діти, я не знаю і дотепер. Тобто всі, крім Марлена. Марлен став моїм другом, дідусь його був неабиким. Марлен це знав і визначав себе як «блатняк». Ще було п’ятеро дітей із Російської Федерації, троє з яких зовсім не знали англійської, білоруська дівчинка Міла та хлопчик із Казахстану, якого звали Авраг, натомість усі до нього зверталися: «Андрій».