Керівником у нас був Олег, кремезний хлопчина, плечі – як екран домашнього кінотеатру. Працював він у Московському міськвиконкомі. Був надзвичайно ідейною людиною, за радянську владу міг пащеки всім розідрати. Спочатку він нас усіх зібрав у Москві, де сказав таке:
1. Вам видадуть речі. Дадуть джинси та кросівки. Із собою не можна брати старі лахи. В Америці не можна приймати ніяких подарунків – в СРСР усе є, і навіть більше, ніж усе! Як подарунок можна взяти тільки книгу, показати мені, я вирішу: нормальна вона чи ні.
2. Ні з ким не зустрічатися, нікуди не тікати, газети не купувати. Ніяких гумок! Побачу – начувайтеся.
3. Усі ваші гроші, які вам подарує для цієї поїздки партія, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирішуватиму я. Відразу можу сказати, що це буде їжа.
4. Щовечора я буду перевіряти вас, ваші шухляди та валізи.
5. Нічого не купувати.
Я запитала, чому газети та гумки не включені в пункт «нічого не купувати», а виокремлені, і як можна взагалі щось купувати, якщо гроші все одно будуть в Олега, а витрачати їх можна тільки на їжу. Олег чемно відповів, що якщо він почує від мене сьогодні ще одне запитання, то я нікуди не поїду. «Особисто потурбуюся про це».
Перед вильотом нам дійсно видали одяг, ми переодяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в’язниці. Тобто тоді я не знала, як воно у в’язниці, але пізніше зрозуміла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелі. Я тоді думала, що бувають готелі для дітей і для дорослих, бо життя поділялося на дитяче та доросле, я думала, що і з готелями відбувається те саме. Усі ми були в захваті, але ніхто – ні Олег, ні американська сторона, яка нас гостинно приймала, – не подумав про те, що в кожному номері знаходиться міні-бар. Обслузі на це взагалі було начхати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових від нас (я вже не кажу про Олега) – та годі було й думати про таке.
Уявіть собі, що з нами всіма сталося, коли я навмання відкрила дверцята міні-бару. Ха! Кока-кола в бляшанках, солоні горішки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики «Марс», фісташки та алкоголь. Багато різноманітного алкоголю в дуже зручній тарі. Ми відразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось – вранці тобі ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволі, то бадьорі, то на радіо співаємо соловейками, то на прийомі в мера сумуємо та не їмо солодке. Він не розумів, як ми проводимо вечори та ранки. Горілка з лаймом, горілка з газованою водою, кола з ромом, джин із тоніком, віскі та содова, кампарі з помаранчевим соком, і все це загриз горішками, замазав шоколадками – і почуваєшся так незви-иииии-чно. Від такого перенавантаження ніжних дитячих організмів та експериментування ми прикрашали ригачками відходки. Попри все і завдяки всьому ми були щасливі й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.
Олег виявився не віщим, може, він і сам тихо нарубувався в номері, хтозна, але збагнув, що ми пиячили, тільки після того, як отримав на руки рахунки. Він наче сказився. У якості помсти не віддав гроші, які планував видати нам на купівлю сувенірів. На більше не спромігся. Звісно, за нас платити йому не довелося. Американці самі за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Після цього Олег потяг нас до свого номера та три години читав лекції про честь СРСР, пияцтво і про те, що він про нас напише, куди слід.
Але це було ще не все. Я довго думала, що б таке привезти рідним. Мамі я вкрала з готелю спеціальний прозорий очіпок, щоб не намочувати волосся, коли береш душ. Крім того, три банки із джемом та три банки з медом, які можна було набрати під час сніданку. Батькові – кілька пляшечок із міні-бару. Основною проблемою став подарунок для мого улюбленого кузена Яніса, йому на той час виповнилося двадцять два. Він був людиною, яка два роки охороняла труп Леніна, тобто був кремлівським курсантом, тільки за це я його обожнювала. І нарешті я придумала.
Біля нашого готелю знаходилася маленька крамничка з пресою та тютюном. Там я і побачила «Плейбой». Я витягла з кишені всі гроші, які мені вдалося вирвати в Олега, дещо позичив Марлен, і купила його. Клепок у мене вистачило на те, щоб запакувати журнал у число «Піонерської правди», ці газети нам надав Олег, мабуть, щоб ми справляли враження дітей, які щоденно читають. І поклала до сумки, у бічну кишеню.
Ми поверталися до Москви через Цюрих. І проходили там «легкий» митний контроль. Митники чомусь не полізли у нутрощі моєї сумки, а дослідили кишеню, викрили «Плейбоя» та витягли його перед світлі очі Олега. Який промовистий у нього був вираз обличчя – шкода, що в мене не було фотоапарата. Він стояв і, певно, думав: «Ну все. Доїздився. Бувай життя, бувай, кар’єро». Митники роздивлялися мене та жваво перемовлялися своєю незрозумілою мовою.