У середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись у цю бесіду, я зрозуміла з ким. Мати спокійним голосом замовляла вінки. Вона погоджувала тканину, довжину стрічок, сорт квітів, тексти написів і яким кольором їх виконувати – срібним чи золотим. Щодо труни вона обіцяла зателефонувати трохи пізніше, їй було необхідно порадитися з донькою. З вівторка мати була вдовицею.
Я видрала телефонну слухавку та повідомила пані з відповідної контори, що замовлення я скасовую. «А ви, власне, хто?» – запитала вона. «Донька трупа». – «Маєте право». У четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий. Втяг до хати вепра. Вполювали. Звісно, що машина не заводилася, і всі вони шукали місцевих із вантажівкою, щоб зрушити її з місця, на це пішло багато часу, бо місцеві не надто охочі вештатися гаями по таких погодах. Про вінки я йому не розповідала, але вразило мене це на все життя.
«Мене б таке теж вразило, – сказав Клоун. – То коли б ми пили вино та ділилися спогадами про Париж (Ви ж уже були в Парижі? Я знав…), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привітно всміхаючись парижанам похилого віку, бо молоді всміхатися небезпечно, то ваша мати обирала б музику на ваш похорон?» – «Ні, – втішила я Клоуна. – Музику вона б не обирала. Бо я ще кілька років тому попередила її, щоб ніякої музики, мені від неї зле». «Амен», – мовив він, і ми зареготали.
Важко сказати, коли це сталося. Не знаю. Спочатку я усвідомила, що мені приємно на нього дивитися. Просто дивитися і все. Поки ми очікували на літак у відведеному закапелку, він домовився зі співробітниками авіакомпанії, і вони купили нам у дьюті-фрі дві пляшки якісного червоного вина. «Хоча б у такий спосіб, наче ми в Парижі…» – «У небі над Парижем», – відгукнулася я. У небі над Парижем із ним було добре.
Можливо, це сталося, коли він наливав мені вино в пластиковий келишок. Може, тоді, коли оповідав про специфіку своєї роботи: він мріяв удосконалити технології, щоб Інтернет і мобільний зв’язок були доступнішими, кращими й працювали швидше. А я не знудилася від цього! Можливо, коли усвідомила, що я від цього не знудилася…
Та ймовірніше, це сталося, коли він розповідав, як організував святкування свого дня народження. Він тоді працював із французами. І вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мірками, до того ж валютою! Він міркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один знайомець запропонував поїхати до Китаю. І він вирішив, що це чудова ідея. Тільки не подумав, що тоді до Китаю люди їхали щось продати та купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе східну культуру та святкувати свої дні народження.
Він опинився серед «човників». Це були цікаві люди, які вдягали по три вовняні пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюхи. Його тричі трусили митники, дивувалися, що в нього нічого немає, а тоді вимагали гроші. Кілька разів, уже в Китаї, вони забували назву свого готелю та понад добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж доки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з назвою.
Мешкав він в одному номері з генералом у відставці та балериною на пенсії, які мали активне приватне життя, стогнали та гарчали ночами, а зранку разом ішли торгувати. З іншими вони не спілкувалися. Як сказала, усміхнувшись до нього осяйно, балерина: «Ми з Іванком – люди іншого соціального зрізу, ніж весь цей непотріб, тож тримаємося одне одного». А він усе думав, про який соціальний зріз вона верзе, якщо всі вони тут, окрім нього, торгаші.
А можливо, усе сталося тоді, коли він описував, як побачив схибленого комп’ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та в розіпнутому халаті, що волочився за ним, наче павичів хвіст, і дівочим голосом верещав матюки на мотив пісні з кінострічки про Червоний Капелюшок. Так той дивак знімав стрес.
А він тоді саме приїхав до США на запрошення однієї компанії, й аж тут виявилося, що компанією був один хитродупий американський чолов’яга, який за безцінь найняв геніальних радянських комп’ютерників, годував їх власним коштом, платив двадцять доларів на тиждень і не випускав із хати, де всі вони працювали та мешкали. У напакованому комп’ютерами будинку, що стояв на відлюдді, оселили десятеро комп’ютерників із Москви, Пітера та Києва. З цього й почалася його американська історія. Перші американські враження.
Ні, це, мабуть, сталося, коли він ділився історією про те, як з’їздив на екскурсію до Одеси. Існувала тоді така штука, як екскурсійна передплата. Я пам’ятаю тільки газетну та журнальну, у 90-ті почула про бандитську «подпіску», а виявляється, було ще й таке. От він передплатив екскурсію до Одеси. Сподівався, що добряче там колобродитиме, бо ж загальновідомо: в Одесі мешкають дівчата з найдовшими в усьому Радянському Союзі ногами, таких іще можна було зустріти хіба в Таллінні, Харкові та Новгороді. Для підкорення довгоногих красунь він вдягнув файний костюм, краватку та взяв кілька змінних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змінювати щодня, а не прати, та презервативи.