Річ у тому, що ця екскурсія виявилася не зовсім екскурсією, а туристичним походом. Складно собі уявити, що подумав чоловік, який відповідав за турпохід, коли побачив цілий автобус ідіотів у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках і модельному взутті та високопідборних дуреп у вечірніх сукнях. Але нічого з усім цим вдіяти він не міг, тому розселив пихату столичну публіку в наметах на чорноморському узбережжі.
Народ призвичаївся до тимчасового місця проживання доволі швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому почали шукати, з ким би з’ясувати стосунки. І, звісно, знайшли. Серед місцевих.
Хто і що першим сказав місцевим – історія замовчує. Пам’ятним було інше: якось уночі до наметів припхалося близько сотні морських піхотинців напідпитку, з одеськими напіводягненими красунями і шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в биків із п’яними одеськими морпіхами ні в кого не виникало. Раптом схотілося спокійного життя з тихим споживанням вина. Декому надерли пики, та загалом усе закінчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слід забувати, що його може випити хтось інший. Тому врешті-решт усі колобродили, браталися та пиячили.
А скоріш за все, зі мною це трапилося, коли він усміхнувся та сказав, що одеську історію майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзі до вітчизняних прикордонників. «Але навіщо?» – «Щоб було цікавіше, ти посміялася». – «А насправді як було?» – «Насправді я зовсім не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тоді вона була не колишня. Культури хотілося, завітати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився в наметовому таборі в компанії з електриками та прибиральницями Будинку профспілок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильні таблички, наприклад «Тягти до себе». Він нас там із дружиною фактично споїв». Я з цього реготала, як навіжена. І мені дуже не хотілося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товаристві чоловіка, який мене дуже приваблював, із Євгеном Вітовським. Що це? Звісно, кохання.
«Вас підвезти?» – запитала я, бо мене зустрічав водій. «Ні, дякую. За мною має під’їхати Макс. Це мій син. Така в нас традиція». Він мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. «Ок, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до «Ейр Франс», щоб вони повернули ваші гроші, та й узагалі не треба шити нас у дурні, правильно? Мені приятель допоможе, він має чималий досвід гризні з буржуями. Я вам тоді надішлю текст на погодження, добре? Українською та французькою». Мені було бридко, що доводилося говорити з ним так офіційно, але як про таке можна говорити інакше? «О’кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснідаємо разом?» – «Точно. Я завинила вам вечерю!» – «Ні, це я зіпсував вам обід, ви тільки згадайте, яку гидоту нам пропонували в літаку… То давайте обідати?» – «Добре», – розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцілувалися, притиснувшись, та розійшлися. Я не знала тоді, що відчував він, але сама була щасливою.
Позов для мене написав Марлен. Він мав неабиякий досвід складання такого штибу паперів. Марлен працював за кордоном, тому позов надіслав мені електронкою. А колись ми з ним працювали в Міністерстві закордонних справ, він був юристом, а я дрібним керівником відділу, який займався проблематикою Великобританії, США та Канади. Звісно, я могла б стати й більшим керівником, якби на додачу до своєї перекладацької освіти здобула ще, скажімо, економічну або юридичну, ну й зробила б іще й операцію зі зміни статі. Думаю, доречно буде розповісти історію про те, як Марлен викачав із французів десять тисяч євро.
«Иіт, е я, я – тома, ия оухло, аеія, ошу ебе иїхати о ее», – видав мені якийсь араб, що мешкав у телефонній слухавці. У липні спека, про яку мрієш восени, узимку та навесні, перетворюється на ту саму мрію, здійсненням якої тебе може покарати Бог. Аналізуючи окремі слова, що здалися мені зрозумілими, я подумала, що мені телефонує невідома Тома, яку щось, пардон, їбе. «Це хто?» – про всяк випадок спитала я. «У я е! Я – тома!» Голос у цієї Томи був чоловічим, щось не те було з гормонами у Томи. «Хай щастить», – сказала я та відключилася. Телефон задзвонив знову. «Ну?» – «У е я!» Нарешті я впізнала його за екзальтованими інтонаціями: «Марлене, це ти?» – «А!» – відповів Марлен. То був саме він. «Тобі нема чого робити? Удома він стирчить. А ми працюємо, і нас тут «ошу ебе» за повною програмою й із самого ранку. Так уже всіх «оухло», ти собі уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалі? Захворів?» – «Я оі ау. У ее аеія». «От мала погань», – подумала я.