Про зовнішність Шу я промовчу. Те, що вона мені не подобається, не означає, що вона потворна. Милиця вважає її симпатичною, от і жив би з нею. Хоча безперечним є те, що в неї гострі лікті та коліна, а дупа завелика, і вдягається вона, як Буратіно. Усі ці штанці та смугасті светрики-кофтинки…
«Батьку, а ти взагалі мамі казав, що ти одружуєшся?» – «Угу, сказав. Учора з нею обідали, а що?» – «І що вона?» Батько відповів, що мати його привітала. «А ти їх знайомив?» Свербіло ж мені! «Ні, але при нагоді обов’язково познайомлю». Я бачив, що батько ледь стримується, щоб не запитати, яка мені різниця і яке діло до його стосунків із матір’ю та Клятою Шу.
Моя мати – складна людина, вона сама зробила із себе інтелігентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до міста, хоча туди було двадцять хвилин електричкою; під час обідів не обговорювали стрічки та політичні події, їли мовчки; бабця займалася городом та дітьми, а дід працював на заводі; у неділю бабця пекла оладки, які поливалися медом. Потім дід вирушав до місцевого генделика пити червоне солодке вино та співати. Жили вони разом, але поодинці. Разом вони зробили матір та її сестру, яка потім померла при пологах у двадцять років, та дивилися кіно про Штірліца. Дід бабцю лупцював. Можливо, це було єдиною його позаробочою розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабці, скільки можна терпіти ці побиття, бабця щиро здивувалася й відповіла: «Та що ти, доцю, таке говориш! Іванко в мене набожна людина. Свята! Ніколи не бив мене по неділях».
Мати почувалася там чужинкою. У чотирнадцять років вона досконало знала німецьку мову, хоча терпіти її не могла, просто сусідкою батьків була стара діва, – полька пані Броніслава, – викладачка німецької мови, з якою матері було комфортніше та значно цікавіше. Вона щодня ходила до полячки в гості, слухала старі платівки з музикою Баха, вчилася німецької, захоплювалася творами великого Йоганна Ґете та розігрувала в ролях із пані Броніславою п’єси талановитого Франка Ведекінда та геніального Бертольда Брехта.
Мати захоплювалася не тільки творами, а й думками Ґете. Ще малою вона взяла за девізи кілька його висловів: «Хто довго розмірковує, не завжди знаходить найкраще рішення», «Дайте людині мету, заради якої варто жити, – і вона зможе вижити в будь-якій ситуації». Мати поважала своїх батьків за те, що вони виживали в будь-яких ситуаціях. Мати зневажала їх за те, що в них не було ніякої, на її погляд, мети. У матері була мета, вона змогла вижити серед чужинців та обрати собі рідну душу, а зволікати вона ненавиділа і не зволікала ні з чим.
Я зараз думаю, а якою була б моя мати, якби з чотирнадцяти років її улюбленою п’єсою не стала «Матінка Кураж». Яким був би я, якби в мене була інша мати? Матінка Кураж… Я пам’ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє: її донька загинула, вона кидається у війну прокльонами, наче камінням, а сама мацає лантух із воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, чи подобалася їй матінка Кураж, чи ні. Мати ніколи не відповідала на запитання, вона лише казала про те, що матінка Кураж була цільною людиною, яку знедолила війна, а ще додавала, що не відомо, як поводилися б ми в такій ситуації. Мати з тих людей, хто запитання ставить. Це своє вміння вона перетворила на професію. Ніщо з того, чим вона володіла чи що зростила, не мало б колоситися саме собою, навіть для краси. Усе повинно було працювати на неї.
Пані Броніслава возила матір до Москви, де вони разом насолоджувалися цією п’єсою, вони передивилися всі можливі стрічки та телепостановки. Мати обожнювала акторку Єлену Вайґель, яка першою зіграла пані Кураж. Коли Галина Іванівна Вовкун пішла одержувати паспорт, вона отримала його на ім’я Віолетти Йоганнівни Вайґель. Незважаючи на те, що я був народжений Віолеттою Вайґель-Вітовською, мені довелося познайомитися з обома жінками. З рішучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW, та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Після отримання паспорта мама стала посміховиськом для всього селища, але їй було байдуже, цих людей у її світі не існувало, у неї була мета і не було часу на зволікання.