«Шу, ти з ким там базікаєш? Візьми іншу слухавку, тебе хоче твій пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвості, мяву-мяву, маму, дайте, маму», – крикнула Наталка. От Наталка… Яка ж вона нестерпна – і як я її люблю за це! «Максе?» – «Привіт. Ми тут із Милицею сиділи, як він зателефонував, в істериці, а ти забула мобільний, то я його взяв, а тут – він. Я думав не брати, бо це твій. А потім подумав, то треба ж дізнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе. А там він. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботі, а ми самі витягнемо його з тамбуру, справа нехитра, але я подумав, як можна тобі не подзвонити, це ж тобі, власне, телефонували?» – «Максе, ти помітив, що я не втручалася у твій спіч?» – «Ну». – «А не втручалася я тільки тому, що бігла за твоїми карколомними думками, і то був біг із перешкодами. Ти зараз трохи подумай і спробуй ще раз мені переказати, що й до чого, о’кей?» – «А що тут незрозумілого?» – «Добре. Хто мені телефонував?» – «Марлен, звісно». Марлен, зрозуміло, о Боже мій. «Зараз буду у вас. За півгодини приблизно. Слухай, друже, подзвони цьому блазню і скажи, що я вже їду». – «Він сказав, що в тебе є ключі від його хати. У тебе вони є?» – «Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тій квартирі. Слухайте, давайте вже зустрінемося там, де він на нас чекає. Де він на нас чекає, до речі?» – «У тамбурі». – «Серйозно? Потягу Київ – Магадан?» – «Ні. Власної квартири. Ну, у такому міжквартирному закапелку, у нас такий теж є». – «А що він там робить? Ок, не розповідай, Чіпе. Бери Дейла і вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозуміння».
«Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?» – Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дітрих, їй довелося б змінювати сценічний псевдонім. Він стояв у тамбурі і мав чудовий вигляд. «Ми працюємо в принципі», – ввічливо зауважила я, між тим ми з Марленом цілувалися, двічі в кожну зі щік. У малих були такі обличчя, наче вони побачили стрічку «Брєжнєв та Хонеккер повертаються». Марлен закінчив чоломкатися зі мною й поліз до них. «Відчиняй мерщій двері, мені треба впустити в себе священний дух кампарі». У тамбурі валялися валізи, модна парасоля, з якою в мене було пов’язано кілька різноманітних історій – від романтичних до жахливих – і якісь клумаки. «Ти що, ще не був удома?» – запитала я, коли відімкнула двері. «Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнішою», – повідомив Марлен малим. «Так, хутко проходьте, усе це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки підіймемося в нападі за гріхи наші важкі-тяжкі». «Це він про що?» – пошепки запитав Макс. «Пропонує випити», – переклала я. «Переклади – її професія», – гигикнув Милиця.
«Я вам іще не казав, але зараз виправлюся: терпіти не можу, коли кілька людей в присутності когось іще, особливо в моїй присутності, шушукаються. Мене це бісить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство… Та хто-небудь наллє в цьому домі, взагалі, скільки можна чекати???» – ображено проголосив Марлен.
Задзвонив мій мобільний. «Так. Не треба тут балачки розводити, ми не любимо розведених балачок, як і розведених міцних напоїв. Ішла б ти та краще зготувала нам щось ковтнути», – Марлен був упорядником людських вчинків. Він спрямовував і надихав. Муза моя! Але я натиснула на маленьку зелену слухавку. «Привіт! Ти отримала мою сніжно-трояндову кав’ярню?» – «Отримала. Слухай…» – Я почала дзиґатися, бо мене оточували всі ці хлопці, а мені так хотілося бути ніжною. Але я усвідомлювала, що ця чоловіча банда такого не схвалить. І повелася на це, як слабка дурепа, побігла до ванної кімнати. Зберегти обличчя героя – за будь-яку ціну. Тьфу. «І куди це ти?» – заволав Марлен. «Це він тобі телефонує, так, він?? Максеню, це твій батько? Як це – звідки ти знаєш, треба знати, от я свою маму нирками відчуваю! Сашко, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побігла, Шу!!!» – Марлен дубцював по дверях ванної кімнати. Хлопців не було чутно.