Я замислилася на хвилинку. Марлен повернувся до хлопців. «Шу завжди все формулює майже одним реченням. Звичка – друга натура». – «Отже, слухайте, невдахи. Я танцювала з Вацлавом Гавелом, грала в карти з Генрі Кіссінджером, а ще якось замовила Марленові на день народження, коли він був у Відні, найпихатішу квіткову композицію, пам’ятаю, що вона звалася «Корона», а коли її йому принесли, з’ясувалося, що це похоронний вінок». – «З Генрі Кіссінджером… у карти…» – не втомлювався повторювати Макс, коли всі ми вже відреготалися після спогадів про віденську «Корону» та розповіді Марлена, якими сумними голосами з ним спілкувалися представники сервісу квіткової доставки, як вони запитали його, а хто може прийняти вінок для такого-от пана, і Марлен сказав, що він сам може, і як вони почали відхрещуватися. «Ти був для них, як Толік для тебе», – реготала я.
«Якщо ми все випили, час мандрувати». – «Наприклад, куди? Погода не так, щоб дуже». – «А що, тут зібралися боягузи? Ті, що бояться поганих погод. Мабуть, ті, що зовсім нічого не пили? Я пропоную спочатку піти поїсти. А вже потім піти кудись іще». І ми пішли їсти. Марлен схотів картоплі з начинкою: «Хочу картоплі. У Лондоні неможливо знайти нормальну картоплю, вони навіть супи варять з обгризених курячих кісток. І невідомо, хто ці кістки обгризав!» Нам із хлопцями тут не дуже подобалося, але ми випромінювали гостинність. Раптом Марлен підхопився та побіг геть. «Це що з ним?» – «Діарея?» – «Ні, – приречено сказала я. – Це він щось вкрав». – «Переклади – твоя професія!» – знову гигикнув Милиця. Макс насунув на обличчя брови. «Що тут можна вкрасти?» – «Не хвилюйся. Він нам покаже». Марлен показав два малесенькі баняки, у яких тушкували овочі. «Навіщо тобі баняки?» – «А хіба вони не гарненькі?»
«Ходімо гуляти до Ботанічного саду!» – «Вже сутеніє, що ми там побачимо?» – «А ми туди не дивитися йдемо. А гуляти. Що тобі там треба бачити, ти що, там ніколи не був?» У Марлена аргументи було розкладено по всіх кишенях. На будь-які смаки.
Назустріч нам ішов темношкірий хлопець. «Шу, тільки не кажи йому, що ти бізі тудей», – Марлен зігнувся від реготу. «Привіт», – сказав африканець. «Привіт!» – відгукнулися ми. «Жетон маєте?» От як йому небагато треба. Змінилися, зменшилися потреби у людства. «А якщо десять гривень?» – запитала я. «Та в принципі краще жетон. Мені до гуртожитку треба. Звісно, можна тачку спіймати, але я – слабкий. Не спіймаю. Нап’юсь. А п’ятдесят копійок у вас є?» – «Слухай, бери в неї ту десятку, пропиячиш за моє здоров’я». – «А ти думаєш, мені нема більше за чиє здоров’я напитися? Помиляєшся, друже мій». – «Мені все це набридло. Тримай. Десятку. Випий за здоров’я Аденяя Алі Абая. Це мій друзяка. Знаєш, хто це?» – «Судячи з імені, якась підлота. Сподіваюся, що він не мій батько». – «Так воно і є. Тримай та пий! За кого хочеш». – «Ну, добре. Дякую. Пішов. Бувайте».
Коли ми дісталися до Ботанічного саду, уже панувала темрява. «Я хочу відлити, – озвучив думки кожного з нас Марлен. – Де тут можна це зробити?» – «Якщо ти маєш на увазі відходок, то треба йти за цим смородом, тоді вийдемо. А краще в кущах». – «Сам іди в кущі. Я коли сюди летів, то прочитав статтю, що в Києві повно кліщів. Захворієш енцефалітом, станеш ідіотом, і Шу тебе буде довічно доглядати. Ти цього прагнеш?» Макс цього не прагнув аж ніяк. Ми підійшли до туалету, з темної туалетної нориці витяглася темна постать. Постать хиталася. Мабуть, у відходку штормило. Вона уважно подивилася на мене і промовила дуже чітко, обережно ставлячи наголоси: «Ти б, матусю, обережно тута. Тута темрява така, гірша, ніж у дупі, куди ми пальцями лазимо. Правда, пацани, га? Я ж правду кажу, пацани, лазимо, га? До того ж, матусю, ішла б ти краще в кущі, бо я не пам’ятаю зараз, де я наклав. А в тебе такі черевички, і розмір ноги немалий, обов’язково брьохнешся, я тебе знаю». – «А я і не знав, що в тебе така завелика лапа», – зробив для себе висновок Марлен. Хлопці тихо реготали. Марленізм у дії.
«Треба піти до якогось романтичного місця», – сказав Марлен. Він ішов і до всіх принюхувався, дістав уже, хотів збагнути, чи досі від нас смердить, як від туалету. «Мені так здається чи в деяких кущах хтось тогойт?» – пролунав замріяним соловейком Милиця. – «Тогойт! Ти правий, стариганю. І ніякі кліщі їм не вказівка, але я б на їхньому місці не дуже захоплювався. Колись у мого сусіди – не в Толіка, який повісився, а в іншого – померла від цієї кліщиної штуки собака. Це було страшне: спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потім у неї були блакитні білки, бо ця кліщина рідина-отрута жере кров’яні тільця. Ти б хотів, щоб у тобі щось жерло кров’яні тільця?» – «Ні!» – щиро відповіли хлопці.