Потім ми почули співи. Десь співали під гітару: «Я тебя не скоро позабуду-уууу…» – «Мммм, халі, мммм, інхалі, мммм». А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногі птахи, лунало: «За тисячу років ми побачимо світло нашої чудової батьківщини, ми – доньки її та сини, за тисячу років. За тисячу років, за тисячу років». Птахи бубоніли. «Це що таке?» – поцікавилася я. «П’яні телепні», – у Марлена завжди була проста відповідь. Але не в Милиці. Милиця сказав, що п’яні телепні не співають таких пісень. «Ти або не бачив п’яних телепнів, або це були стримані п’яні телепні». – «Лицарі мовчання», – сказав Максим та підморгнув мені. «Або блазні замовчування», – підхопив Марлен, якого ніколи не хвилювало, що він може бути поза темою і дечого не знати. «Ну, якщо дослухатися, то мукають кришнаїти, а от про «нескоро позабуду» співають п’яні підлітки». – «А ті птахи в колі, це що?» – запитала я. «Не знаю», – не встиг це промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.
Якщо ви вважаєте, що люди, які бубонять щось увечері на просторах ботанічних садів ваших міст та містечок, неагресивні, раджу добряче подумати перед тим, як до них чіплятися. Особливо до тих, які танцюють із палицями. Поки я думала, що зараз почнеться, воно й почалося, бо Марлен за звичкою пхнув мене в спину: «Давай! Зараз ми їх будемо вражати». – «Тільки не це!» – «Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю». – «Добрий вечір, – проказала я. – Я перепрошую, але ви маєте якесь відношення до церкви?» До мене підійшов маленький чолов’яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов’яга, бо запищало мишачим голосом: «Ану, пішла звідси. Будь ласочка! Второпала, коза?» «А ні фіга», – відповів замість мене Марлен. «Слухайте, діти, – продовжувало пищати воно вже до хлопців, – сиротами важко жити. Повірте мені. Заберіть звідси своїх телепнів-батьків». «А що ми вам зробили?» – подав голос Милиця. Пискля зітхнуло: «Розуміння важко досягається. Друзі, треба прибратися. Тут засмічено».
Не знаю, хто з нас першим побіг, але бігли ми всі. А вони, люди-писклі-птахи, бігли за нами. І добре бігли. Ми бігли під акомпанемент невгамовного «Я тебя нескоро позабудууууу». Помаранчевий місяць, великий наколотий помаранч, реготав нам у спини. Таке треба знімати в кіно. Це була велика гонитва. Дехто з нас уже захекувався – на мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. «Блін, закрито, через паркан!» – верещав Марлен. І ми гайнули через паркан. Я подерла одяг, я так і знала, що воно почнеться. Марленоманія. У мене були подрані панчохи, спідниця перетворилася на широкий пасок, зачіска була схожа на кущ, той, у якому поралися ті, хто не боявся кліщів та прохолодної погоди. І сама я так хекала, наче займалася тим у кущах дуже довго і старанно. Я помітила, що прибігла першою, цікаво, а де дівся Марлен, який змусив мене лізти через паркан? Я відхекувалася поруч із пластиковою кав’ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.
Я помітила, як на мене дивляться три жіночки. «Ой, Зіно, дівчинку, здається, спортили», – сказала одна з них та поправила пишну зачіску. «Точно, баби, зґвалтували. Іди сюди, біднятко, випий горілочки, вона все змиє, вона з усім примирить, бідна дитина». – «Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже і новина має бути». Якраз у цей момент через паркан перелетів Макс. «Тікай!» – верескнула я, і собі побігла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя від усієї душі довбонула Милицю по спині пластмасовим стільцем. «Та ви чого?» – заволав Милиця, але піддав жару. «Усім сюди!» – почула я голос Марлена. Як він тут опинився? «Мерщій, от проклятущі баби. Сховаємося від них у підземці».
У підземці ми зупинилися та почали уповільнювати дихання. Я побачила це першою й першою почала реготати: «О, Боже мій. Ви тільки-но гляньте!» Вони дивилися на будку, у підземках часто стоять такі. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: «Не підходьте. Струм». На цій будці було написано: «Відповідальний – Холявко». «За що може відповідати людина з таким прізвищем?» – заходився реготом Максим. «За будку? Може, там схованка? – припустив Милиця. – Та ні. Судячи із зображення блискавок, він відповідальний за неї. За блискавку. Це український бог. Такий собі Зевс Холявко».
У центрі великого міста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжніх. І то були ми. Ми сміялися біля будки, сповненої блискавок, за які ніс відповідальність Зевс Холявко. Ми були брудні, подрані, молоді та веселі. Нам було добре, а помаранчевий місяць у той самий час хизувався своїм наливчатим тілом. «Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, – подумала я. – Як мені поталанило в цьому житті. Усі вони були такі чудові». – «Слухай, а він завтра до нас завітає?» – запитав Милиця. «А хто його знає. Він такий непередбачуваний. Ти думаєш, що він поїхав додому, але це не факт». – «Хай би зайшов. Але ненадовго, бо я вже не можу, у мене крепатура від нього, ще трохи – і почнеться марленофобія», – говорить Макс. І ми знову регочемо.