«Слухай, пам’ятаєш мою Наталку?» – «Шу, ну що це за панство? «Моя Наталка»… Ти ж не Папа Карло, який із дровиняки виробив Буратіно? От Буратіно був його. Чого б не спитати, чи пам’ятаю я дівчину, яка працює разом із тобою?» – «Який ти причепа. А може, я її виплела з різноманітних трав? Але я не про це. Вона довгий час зустрічалася з хлопцем, у якого були закохані майже всі її подруги. І їй він подобався, я не знаю, кохання то було чи ні, але подобався, і це – незаперечний факт! Вони прожили разом п’ять років». – «А потім він її кинув та нічого не пояснив?» – «Ні, це вона його кинула і йому нічого не пояснила, натомість дещо вона пояснила нам. Виявилося, що він запропонував їй побратися, а вона подумала, що від нього в неї народяться руді діти, а вона терпіти не може рудих людей. І цього було достатньо для того, щоб вони розійшлися». – «Ідіотизм. Вона що, расистка?» – «Певною мірою, як виявилося».
«Жити разом – це велика праця. А жити з творчими людьми – це складніше в декілька разів, і знаєш чому? Тому що вони переважно нічого не говорять. Як Аделіна, так. Ти мусиш їх відчувати, але вони не ставлять мети відчувати тебе. Якби ставили, можливо, усе було б інакше». – «А може, людину взагалі не можна зрозуміти?» – «Думаю, що людина може все, варто одній захотіти зрозуміти, а іншій захотіти допомогти. Я тобі розповідала про свого чоловіка?» – «Ти – ні. Але Марлен розповідав, як той хотів повісити його на шовковій краватці». – «Це він про першого тобі розповідав. До речі, це правда. А я маю на увазі свого другого чоловіка». – «Я нічого про нього не знаю. Та й не вистачало, щоб я ліз до тебе із запитаннями про твоїх чоловіків… А можна в тебе запитати?» – «Ну?» – «А батько…» – «Що батько?» – «Він тебе розпитує про твоїх чоловіків? Ти не подумай, що я пхаюся не у свою справу, мені практично цікаво, чи можна таке запитувати в жінок?» Шу мені підморгнула: «Ти мусиш таке відчувати». – «Хочеться тебе копнути за ці слова…» – «Ха-ха! Мені здається, жінки самі розповідають те, що вважають за потрібне. Як і чоловіки. Усе-таки минуле є в усіх, яка різниця, як воно буде інтерпретоване? Навіть безпосереднім учасником подій. Я ж не була присутня при цьому, не можу бачити все його очима, відчувати його серцем, хай би як намагалася, у мене може скластися хибна картина його попередніх стосунків. А в нього – моїх». – «Ти хотіла щось сказати про свого колишнього чоловіка», – нагадав я. Шу вагалася. «Так, хотіла. Просто побачила певні аналогії: він був творчою людиною, сценографом, та пиячив. Тобто не пиячив, він був хворий на алкоголізм, але зараз подумала, чи потрібна тобі ця історія?» – «Давай я це вирішуватиму. Починай!» – «Добре. Вона, власне, є ілюстрацією наших стосунків, і не дуже марудна…»
Галя захоплюється зціленням. Ні, не так. Галя переконана в тому, що зцілення людей – це її дар. Вона створює особливі мазі на основі білої глини та меду. Треба звернутися до неї з проханням підібрати щось від головного болю. А ще краще взяти мазь та намастити палець або лоб! Так, щодо Галі – то практично й усе. Треба шапкувати, але не перегравати, усміхатися, говорити компліменти щодо її волосся, але це не складно, у неї чудове волосся. Цікавитися таємницею утримання та прийомами зваблення чоловіків. Тому що чоловіки – це треба запам’ятати – завжди були та будуть у захваті від Галинки.