Тепер Альбіна. Альбіна вважає себе вродливою, справжньою жінкою, унікальною з усіх боків, треба знову вихваляти її волосся, цицьки, захоплюватися її сміхом… Господи, як можна запам’ятати все це безглуздя? Ще складніше збагнути, як усе це вимовляти та як поводитися, щоб виглядати природною.
Учора мене продав мій чоловік. За двісті доларів. Казанові. Задешево, звісно, але коли організм щоденно просить похмелятися, можна віддати за безцінь. Варто радіти тому, що хоча б за двісті доларів, а не за пляшку горілки.
Я стояла над чоловіком із холодним рушником, який скрутила у джгут, і не знала, чого мені більше кортить: прикласти рушника до його лоба чи вдарити. Він тулився у кутку та скиглив. Так продовжував скиглити цілу ніч. Я прокинулася від цього скиглення та вийшла в коридор. І побачила його в цьому кутку. Чотири години по тому. Розмовляти не було жодного сенсу, та й про що? Про що розмовляти з людиною, яка скиглить, як голодний собака на місяць. Про кістки? Можна було притулитися до нього та теж скиглити. Я так і зробила, коли втратила сили, намагаючись витягнути його звідти, дотягти до ліжка, роздягти, вкласти, вкрити ковдрою та заколисати. Я сіла в іншому куті та теж заскиглила. Спочатку тихо та несміливо. Потім уголос. Де один собака, там і інший.
Укотре я думала, чому з ним живу? Тільки тому, що він розумний хлопець, схожий на актора Джонні Деппа й очі в нього незвичайного кольору морської хвилі, у якій роздивляється себе сонце? Невже цього досить, щоб витримувати поруч із собою алкоголіка? Важко бути потрібною людині, у якої одна потреба – випити. Я встала та втекла в ранок, що тільки народився. А коли надвечір повернулася, мій насуплений чоловік сидів за столом та харчувався кавуном із чорним хлібом. «Привіт. От виводжу шлаки», – сказав.
«Грошей немає», – ще констатував він. Грошей постійно не вистачало, я ще примудрялася допомагати мамі, решту він згорілчанював. «Заперечення в тебе є з цього приводу?» Не було в мене ніяких заперечень, привід був, а от заперечень не було. «Треба заробляти, я правильно кажу? Ми ж із тобою що, а точніше – хто? Ми – молоде подружжя, що розвивається, для нашого зростання та стабільності необхідно віднайти гідне фінансове сприяння. Гроші не головне, так. Але інакше марудно жити, якщо без грошей, а, Шунько, ти погоджуєшся?» – «Тобі запропонували роботу? І ти погодився на неї вийти?» – «На роботу, звісно, марш-марш! Я це давно вирішив. Неодмінно на роботу. Але зараз я про інше тобі товкмачу. Сьогодні ввечері Шунька буде працювати. Робота в Шуньки буде весела-превесела, чудова-пречудова, навіть не робота, а розвага! Ще й платитимуть. Казанову пам’ятаєш?» – «Не те щоб пам’ятаю, але начувана-начитана». – «Ха-ха-ха. Дуже смішно, мала. Дуже. Я Хазановича маю на увазі, якщо ти дійсно не второпала». – «Це пухкий такий? Він ще шекерявить? З носом, що схожий на крутий трамплін для гномиків? Твій колишній однокурсник?» – «Ну так. Я тебе йому продав на вечір». – «Що ти, коханий, зробив?» – «Продав же, кажу. Двісті баксів на шляхах нашої великої Батьківщини не валяються, сама розумієш. А якщо і валяються, то не на моєму життєвому шляху. Усе десь на чужинних узбіччях». – «Я, можливо, щось недочула, але мені здається, що ти вже зовсім охрінів. Пішов ти!» – «Шунько, ти чого? А… дурна, от дурна. Іди сюди. Я ж не в тому смислі тебе продав, заспокойся, хочеш лапку тобі дам, слугуватиму, хочеш? Скажи мені: «Голос». І я миттєво: «Вав-вав-вав!» Сідай, поговоримо!» Я сіла.
«Продовжимо. Донька Альбіни, Орися, – народжена для опери. Маленька принцеса, яку створено для постійного захоплення. Вродлива, витончена, гармонійна. Необхідно попросити дівчинку, щоб вона щось заспівала… Син Альбіни – Назарій – тоскний підліток без хисту та харизми. Йолоп. Тому можна не звертати на нього ніякої уваги. Ось воно! Нарешті. Полегшення яке. Дякую тобі, Назарчик, суспільство та Батьківщина в особі мене тебе ніколи не забудуть…»
Казанові було необхідно привести додому дівчину. Свою кохану дівчину. На цьому наполягала його мати – пишногрива та цицькаста Галя. Тому що для Казанови настав час одружуватися та залишати материнський дім. Тому що Казанова брехав цілий рік, що зустрічається з дуже інтелігентною, рафінованою, приємною дівчиною, легкою та наївною, з родини творчої інтелігенції, майбутньою акторкою. З квартирою та перспективами. Великими. Тому мати вирішила, що зволікати з одруженням небезпечно, треба познайомитися та доручити цьому янголу свого сина. «Слухай, коханий. Легка – це ще я зможу. Але яка з мене наївна?» – «Боже мій, люба, я тобі як сценограф кажу, немає нічого простішого, ніж зобразити наївність. Треба частіше кліпати віями. От і всі премудрості». – «Якщо я часто буду кліпати віями, то в мене з незвички проросте ячмінь на оці». – «У, це аргумент. Але не хвилюйся, я тобі скручу дулі, і він вщухне. У цьому можеш на мене покластися. Цілком. Ще буду говорити: «У вовчика боли, у зайчика боли, а в Шуньки не боли». Не буде в тебе ніякого ячменя, не вигадуй. Все-все-все! Не сперечайся, це тобі не личить! Казанові я відразу сказав, що в мене є дивовижна дівчинка, яка йому підходить на сто відсотків, майбутня акторка, яка може вдавати із себе все, що заманеться. Вродлива, не білявка. На цьому я наголосив, тому що його жіночі родичі мають щось проти білявок. Бачиш, як славно все склалося? Те, що ти не білявка і їм білявки не подобаються. А якщо б ні? Довелося б витрачати гроші, перефарбовувати тебе. Зараз він прийде. Казанова. Щоб тебе проінструктувати. Скаже тобі, як поводитися, що вдягти». – «Ще й що вдягти він мені буде диктувати?» – «Ну а як ти думала, Шунька, це ж він тебе вигадав, а не я, і тим більше не ти. Він чітко уявляє, що і як. Так що доведеться відповідати його стандартам».