Але опришків цей аргумент цілком не переконував, і підставляти свою голову під обух ради того нікому не хотілося.
— Хочеш збитка робити — роби хуч два, лиш сам, на свою голов.
— Дєкувать, шо-сми вискочив з біди, а не ше у біду свою шию пхати.
— Іди сам, пане втамане, єк-єс так вже забаг, а ми не йдемо, та й вже.
«Ну, шо ти з ними будеш робити? Та дідчої ж ви мами песячі діти — хто ж вас зйра’ з петлі викєгнув, хто вас жикєм дарував, кутюги ви? Шо мали би-сте ноги цулувати, а не... Та вистрілєти вас усіх до кришки, гет усіх вистрілєти!..»
Аж зубами скрипів, але змовчав. Думав, як зробити. Відступити від свого рішення — так плювати ж будуть у лице потім, собачі душі*. Ні, треба їхати.
— Но, то іду сам, із попадев зі свойов. Хочу, аби вна си подивила. Зачкайте на мене на Стовпнях на Великих — я не му си барити. А відти вже всі разом підемо. День-два відпіч-немо, а витак...
Роз’їхалися. Посвистуючи і голосно вже говорячи, подалися леґіні направо, і скоро затихли кроки їх коней за поворотом. Марусяк лишився з попадею.
— Но, моя попаде! Тепер хуч кричи, хуч мовчи — оннаково.
Розв’язував сплутані ноги Марусі, виймав шмату з рота.
Рухи були якісь сквапливі, недокінчені. Щось смикало його й нетерпеливило.
— Видиш... Коби не була така... така... — і не знаходив слів. — Сама собі завинила.
Думав почути плач і дорікання, але не почув нічого. І це будило в нім злість. Смикнув коня за повід так, що бідна скотина аж стрепенулася ціла.
Не йшов плаєм коло ріки, а пішов упоперек, через верх, без дороги, направці лісовою цілиною. Давно не бував ту, правда, але не забув; все знайоме, все випливає в пам’яті і обдаровує нічними усмішками.
І таке почуття нараз обхопило Марусяка, мов д’хаті йде відкись здалека. Навіть присвистувати почав.
Вийшов просто на хату Юріштана. Глянув — і здивувався. Та й було чому.
Велика, моцна хата на дві світлиці, з таких протесів роблена, що й півтисячі літ муть стояти. Мудро побивана, ще мудріше огороджувана. Сади такі понасаджувані, що в наших горах мало таких і є; дерево ще молоде, але видко, що не просте. В саду вода блищить. Та невже стави напускав на такій вишині? І риба, мабуть.
Та що за дідча мати! Чи то сниться таке? Юрішко, панський попихач, отак-о розґаздувався.
— А най же тє пси роз’їдє, Юрішку, єк ти си розкєг. Єк пан зачинат. А то, варе, люцька кровця усе. О, чкай, чкай! Я ше сюди си єв’ю не сам, вогнику май трошка підкресати. Аби з димом усе пішло, шо марно прийшло.
Стискалося серце від гострої зненависті. Юрішко, підхво-стень панський, прилизень мандаторський, он в яких хатах живе, он яке господарство розпостер.
Люто заторкотів у заґратовану шибу.
— Хто там? — тривожно обізвався переляканий жіночий голос.
Вкололо щось Марусяка в груди... Цей голос, цей голос... Чув віц його, чув ніжні слова, що ще ніжнішими ставали в тих звуках. Ці переливи горлички, цей журкіт жайвороночка...
Але то було давно, то було дуже давно... Та чи й було? Може, то лиш наснилося-намріялося в тиху весінню ніч, коли білі цвіти падуть з яблунь і дзвонять.
Давно, давно... Тоді не було ще на світі ні опришка Марусяка, ні пушкарського втамана Юріштана. А тепер от опришок Марусяк стоїть коло Юріштанової хати і кричить:
— Відчинєй на псю маму! Я Марусєк!
В хаті засвітили огонь, рипнули двері. Марусяк увійшов, випростався в увесь зріст. Попадю тримав за руку.
Хати високі, просторі. Загубилася в них маленька Кате-риночка.
Щастям і радістю сяло її лице, коли вона дивилася на нього, на свого Дмитрика. Все той же, той же саміський, лише дужий став, певний себе. А се попадя — криворівська попадя... Так бач яка вона!.. І з черевом уже, сарака... Але може бути, гордою з того: се ж від н є г о дитина!
І вихор почувань крутив у ній, обезсилював. Аж мусила ухопитися за стіл.
Та й Маруся не була далека від того ж. Катерина... Катерина... Коли говорив о ній опришок там, на потоці, — він і сам не знав, яким м’яким ставав його голос, як ніжно і солодко вимовляв він це миле ім’я. Мов зливався тоді душею з тою тихою, ласкавою істотою, мов випливало назверх усе ліпше, все прекрасне, що бог зародив у душі... І потім увечері уявляла собі Маруся це лице. Таке одухотворене мусить воно бути, світле, великими очима в вічність дивиться. Ангелів на гарних картинах такими малюють.
Так, так... Це воно. Це те ж саме лице. Хіба трохи більше вимучена земною мукою, зі скорбними лініями коло уст, але воно. Те, що можна любити його, любити сильно, на все життя.
Хотіла би бачити його, але не тепер, не тут, не в присутності цього варвара, котрий задумав щось страшне, щось підле. От стоїть він і ростить злобу в собі. Кипить! Він не бачить її радості в очах, він не бачить, що крикнути вона хоче: «Дмитрику!.. Милий!..» Він не бачить, не бачить... Він дрижить весь, стискає в потворній ярості руки і шипить: