Юріштан рідко бував дома, а коли й приходив, то більше сидів у тій хаті, у «канцелярні». До цеї світлиці мало й навертався. Увійде, стане коло порога, спідлоба очима поведе
і вийде пріч, не сказавши ні слова.
Катерина догорала, як свічечка. Уже тиха стала, не кидалася, не гризлася нічим: її заспокоїла любов людей. Більше над усе боялася людських прокльонів — і от показалося, що їх не буде. Навпаки: всі її люблять, всі її жаліють.
Хата ніколи не спорожнювалася — одні приходили, другі уходили. Побіч страшної фігури мужа якось ніби не помічали маленької істотки, але тепер от всі почули якось, що воно всім рідне, всім любе, і жаль брався і серця, що от має гинути.
І лиш Юр ходив облудом, ніким не любимий, нікому не потрібний. Як глянув спідлоба на людину, — мороз ішов поза шкірою. Скорше спішить чоловік куди вбік, шепочучи: «Пронеси, господоньку, біди...»
А раз пізно вже ввечері ввійшов до хати. Став, як завше, коло порога.
Параска сиділа коло хорої, але, побачивши Юрішка, скочила з місця й випростувалася, як перед паном. Юр мовчав трохи, відтак тихим голосом сказав:
— А йдіть-но, Парасочко, д’свої хаті.
Параска засуєтилася без пуття, мов зловив її хто на поганім учинку. Забула навіть і попрощатися, вибігла. Чоловік із жінков зосталися удвох у хаті...
Мовчки дивився Юріштан на хору, а по лиці його бігали якісь судороги. Щось ломилося в кам’яній цій душі.
Катерина підняла ясні свої великі очі на чоловіка і усміхнулася...
— Іди, Юроньку, д’мені...
...Мов деревина, громом валена, упав Юріштан на коліна перед постелею. Сльози брудним потоком текли по його чорнім, багато днів не митім лиці. Цілував руки, ноги...
— Катериночко ж ти ма, Катериночко, — шош це таке буде?..
— Перестань, Юроньку, перестань, голубе, — ледве чутним голосом говорила Катерина. З великим трудом підіймала руку і гладила мужа по голові. — Не тримаю я зле на тебе у душі... не несу оперед бога... Лиш — не муч люде, Юрчику, най не кленут.
Падав Юр на коліна перед почорнілими образами і клявся, що не буде. Хрестився величезними своїми руками, широко замахуючи їх за плечі, і бив себе в груди, і знов приповзав на колінах до постелі, знов цілував хорій висохлі білі ноги.
— Ой уставай же, уставай, моя газдине солодка! Шо не дам вітерцю на тебе дмухнути, мушці сісти не дам. Шо зре-чу си того пушкарства проклєтого та будемо жити, ґаздувати, єк люде. Та ти будеш порєдок у хаті робити, а я порошину з тебе здуватиму.
— Не встану я, не встану, Юрчику... Лиш му тє просити: поховай мене по-люцьки. Най не жила, — най хуч помру...
Юр божився, що зробить такий похорон, якого ще світ не видів.
— Лиш скажи, жінко люба, коли будеш умирати, най би вже я знав.
— Скоро, Юрчику, скоро, — і відкидалася, знеможена, на подушки.
І яка довга ніч — а ціліську її простояв пушкар на колінах коло хорої. Засипляла на хвильку, знову будилася. Шукала очима Юрішкового лиця, а знайшовши, усміхалася — і цей усміх безкровних уст душу краяв Юрішкові на тисячу шматків.
В грудях хрипіло все дужче й дужче. Єла’1 постогнувати. Спочатку тихо, відтак все дужче, дужче. Очі закочувалися під чоло, на губах виступала кривава піна. А потім витягалася сухими ногами, оскалюючи зуби, і з чорного проваленого рота виривалося хрипіння і йшов важкий сопух.
Хата наповнялася людьми. Тихо шелестіли запаски, постоли по глиняній долівці. Шепотіли.
Хтось уже засвітив свічку і тримав напоготові. Старий Ілак, що, як Харон, супроводив із цього світа усіх умираючих свого села, шамкаючи, почав голосно говорити молитву. Люди захрестилися.
...Хрипіння виривалося з грудей вже безпорядочно, відрубно; перебирала пальцями правої руки швидко-швидко, і здавалося, мов білі павучки які бігають.
Мабуть, хотіла щось говорити, бо мичала. Потім раптом почала глитати, глитати, глитати повітря... видимо, задихалася... судорога перетрясала усім тілом...
— Свічку! Свічку! — крикнула Параска. Вона була ближче всіх.
Тикнули свічку. Конвульсійно стиснулися руки, свіча піднялася до підборіддя і пекла шкіру, але... Катерина вже не чула того...