Низенька, сама понижена гілка брудною шматою била в лице, нога ховзалася на чистім, виполірованім фоєю горбику, шишки викочувалися з-під ніг і крали рівновагу; валився пень, і розповзалося, спішачи та оглядаючися, безмятеж-не досі царство черв’яків. Ішла...
Підгиналися ноги... Невиносима вага придавлювала к землі, коріння плуталося дивовижними вузлами, темні стіни роздвигалися вороже в вузьку щілину і зараз же засклеплю-валися знов. Ішла...
Ішла, хоч це не вона вже була, хоч двигалася вже лиш під нелюдським натиском якоїсь сили, бо знала, що як упаде, то не встане більше. А небо непомітно темніло разом із дощем, поки сірість не перейшла в тьму, поки не здвигнулися мури вже непобідимо і не стали сковані зі сталі.
І прийшла ніч... Осіння, чорна ніч, що сонми злих духів розсіває повзти по мокрій землі. Ніч!.. Страшна осіння ніч!.. Ревуча темнотою, пазуриста несподіванками і вся пересичена злобним реготом лісовиків, відьом, водяних, домових і всякої нечисті. Під ногою багновиста, дорогами пропастиста, шу-рею-бурею колисана, дика, безумна, проклята осіння ніч!
І коли вона клацнула пащею над головою Марусі, коли утік в панічнім страху останній проблиск денної сірості, коли перестали вже уступатися смереки з дороги, не ставали більше набік, а перли уперто грудьми нахабно, — крикнула Маруся німим криком і повалилася на мокрий мох...
І хотіла звідти, з цих просяклих водою, занедбаних в куті землі моховин, хотіла підняти молитву, до неба докинути, словом розпуки ударити у врата і глибиною болю людського потривожити всі сонми спокійно сяючих у вічності небесних сил. Хотіла крикнути: «Христе! Не розпинай же мене, бо я сина твого ношу в собі!», хотіла крикнути, але не крикнула...
Ні. Вона кричала, вона безумно рвалася вверх, але ж у неї над головою було смерекове гілля, а над гіллям чорне залізо осінніх хмар. І обривки криків долітали лиш до мокрих шмат невисоких гілок, висіли там недовго — і падали вниз, у соковитий, болотистий мох. Дощ прибив, притоптав — і глухло все... Лиш зашумлять ще настирливіше дощові краплі, ще гостріше засвердлить холодна струйка обнажену з-під запаски ногу.
...Вже повзла на колінах, дряпаючи нігтями мокру землю і вириваючи м’які ховзькі кавалки. І падала лицем вниз, лежала, глухо ридаючи від безсилості, а потім знову підіймалася і повзла, не знати куда, не знати пощо...
...Взяла у руку і піднесла до очей, розглядаючи у тьмі. Це була засохла бадилина від кукурудзяного шулька.
Мало не крикнула!
Значить, люди! Значить, десь тут поблизькості жиють люди!.. Люди!..
Нервово почала шарпати доокола себе і знайшла купу кукурудзяного листя. Отже, лупили кукурудзу. Хто?
А хіба не все одно? Нехай навіть вони, ті ж самі розбійники, — аби лиш голос, аби лиш тепла трошки.
У тьмі нічого не бачила перед собою. Цілком випадково напомацки наткнулася вона на якийсь піврозвалений бур-дей. Отже, тут сидів той, що лупни кукурудзу.
Двері з кори дерева висіли на перегнилій бичівці. Маруся відчинила їх, а вони обірвалися й упали.
Заповзла досередини. Мацала в абсолютній тьмі, де був вогонь. Але на тім місці була лиш давно перетліла купа попелу. Отжче, обігрітися годі.
Але добре, хоч дощ не січе, не пронизує вітер, коріння не плутає ніг. І сіла, стулившися в грудочку, і віддалася вогкій, ледве теплій течії. І течія понесла... далі, далі... в якісь каламутні царства плям, переплітаних кругів, скачущих вогняних стовпів...
— Бійся бога, попаде! Збавиш собі здоровлє на цілий вік!
Скочила, роздираючи тьму очима.
— Юрчик! — і повисла на шиї у старого опришка. А Юрчик, ошоломлений сими першими в життю жіночими обіймами, стояв пень пнем та лиш блимав очима.
— Ади... — і нічого не був більше в стані виговорити.
Потім все вияснилося.
Показалося — хотів розігнати свої сумніви й довідатися напевне, що за правила про втікачок-попадь існують в невідомій йому панській верстві; тому пропер не більше не менше, як до Криворівні, ну й...
— Там таких плачів було, що би вистало на два похорони й третє весілє.
— Що ж вони говорять, Юрчику, милий, що?.. — Та чка-ют. От ік люде кінця посту.
— Чекають? Не лають? Не ганьблять?..
— Ей де! Там так чкают, шо мене на тім свікі дідьки так не чкают із гаками. «Най, — каут, — лиш прийдет — шо, ади, йкий є вітерец теплий — і тот не ме сміти на ню дунути, ає!..» Та й шо! Я ті ше й не такого наговорю.
І оповідав, як посилали за нею ровту ще тоді, коли вона була Жєб’ю, та лиш не застали, бо Марусяк випередив, як розпочала стара їмость, як... ну, одно слово все оповів.
Маруся і плакала, і сміялася, і безконечне число разів осипала поцілунками дубове лице Юрчика, а він тільки лупав очима, мовби його хто хляскав по пиці щораз, та ще от — гризло щось у горлі, колом вертіла йкась дідча душа... Нараз піднявся.