1 В горлі дере, ніби двадцятьма сапінами (залізними гаками).
252
них, — у другім вусі жменя си додаст, сама через себе. Усипав ти в одно вухо дві жмені — і в другім дві жмені си додаст. А йк будут уже два вуха повні та й на вагу рівні, аби оден другого не перекєгав, — тогди вже нема клітьби на тім,
бо тот заклін гинет, відмечуєт ци, бо ти туда половинцу свої праці вложив. І тогди вже можеш сам ци хто-будь, оннаково, тот бордюг із тими грошима узєти, бо тогди гроші тоті чисті. А доти — не вольно дивити си у бордюг, ані брати го з місця, а лиш вольно, не див’ючи си, прижмуривши си, із-сипати гроші. А йкби хто глєнув, — тоті гроші у череп’є си вбертают, печера плитов си засуває, та й нема чоловікові, єк виходити звідтив...»
Такого ми дідо наповів. Вислухав я того усе, браччику, кау тому дідові: «Та й шош? Були-сте там? Виділи тот бордюг?» — «Був-сми, — кае, — та й видів». — «Досипали?» А він лиш си посміхнув. «Ци, — кае, — посмішкуєте си ви собі із мене, ґаздо, ци єк? Єкі ж мої гаразди, аби я чірвон-ними бордюги досипав? То йкби вам. Ідіт, — кае, — на мій гонір ідіт, та й досипайте, та й користайте з дару, а я вам уловім усе гет цалком».
Та й розказав. Усе розказав, їк приналежно. Але шо з того, браччику, — і на лиці Мочернака відбилася мука. — Я там не бувалий, тими верхами не ходжений, тих сторін не знаю. Ходив раз, і два ходив ба й десіть — але оннаково нема з того великого рахунку. Бо там, браччику, шо того каменів, шо того печер! Кае дідо: «Великий, — кае,— камінь, шо си лупит. Вій там оден. Шо йк прийшов на Синиці у Добушєнки, то вже меш го видіти, аби там не знати шо, ає...» Та й шош, їк нема щістя! Був, ну... принайменше вісім разів — та й нічо з того. Усе камінє оннакове, а такого, шо си лупит, може, сотка — та й шош я ізроб’ю, їк щєстя нема.
Браччику!.. Ти туда бував та й, може, щіскє ліпше маєш. Ано-ко піди, пошукай. Ік ісхочеш, — сам меш досипати тоті вуха, а мені лиш шош там, з прєтельства; а не схочіш сам досипати — поведи мене показати місце тото: я вже сам йкос, аби лиш я раз тот камінь видів. Лиш їк меш ізнаходити, — на рани божі, не тєвай, бо біда би була й на тебе, й на мене.
А очі світяться, а голос такий влазливий.
І спокусив, сатана, Марусяка. Пішов Марусяк на Синиці шукати печері під каменем, що лупиться.
І знайшов! Таки відразу знайшов. Ще погадав собі: «Тото з Мочернака з того дурень: такого каменя не міг ізнайти. А вісім разів, — кае, — ходив».
Відвалив плиту, вліз. Бордюг!
Ну, таки бордюг лежить шкірений та ще й не геть старий на око. Що то, погадати, може сила Добушева! Що тіцькі роки, може, сто, а може, й більше лежить бордюг, а хуч би то
бі підгнив де троха.
З якимось молитовним почуттям дивився Марусяк на цей бордюг, що брав його в свої руки вічно пам’ятний отаман. Навіть якось доторкнутися було бійно. Але згадав, що важити ж вільно на руці. Підняв. Дійсно, та’ як пів-уха було золота, як клав на землю, — задзвеніло тихо.
Пожалів Марусяк, що не має червонних при собі, а то зараз би почав досипати. Рішив, що Мочернакові нічого не скаже; скаже, що шукав каменя, та не знайшов, а сам тим часом буде досипати.
«Та й буде в мене два бордюги грошей. Лиш півбордюга досип’ю, а му мати два!»
Так і пішло. З того часу Марусяк весь свій добуток переводив на золоту валюту і в першу ж вільну хвилю біг на Добушєнки, відвалював плиту і зсипав гроші в бордюг.
З Мочернаком зустрічався потім кілька разів, але Мочер-нак, певне, й забув про бордюг, а Марусяк, очевидно, не підіймав сам бесіди. І лиш якось цілком випадково та ще в більшім товаристві спитав нараз ні з того ні з сього Мочернак:
— А шо, браччику, ци ходив-єс, де я тобі казав?
— Та... ходив-сми.
— І знайшов?
— Але де! Видів, брехнув тот старчук тобі, а ти мені. Нема там і признаки на такий камінь.
— Та вже сми сам гадав: брехнув бойко легко.
— А ну-ко напиймо си вба.