А Мочернак — лиш вибіг з-під поглядів Марусяка і переконався, що той за ним не стежить, замість того, щоб іти просто на Жеб’є, а відтак на Ворохту, звернув круто вліво, поліз без дороги і скоро вийшов на широкий плай, що ним ідуть люди з Жєбйого на Дідушкову Річку. За яку годину був уже на Красно'ілі, перебрів потік, знов видряпався на гору і не цілком ще й розвиднілося, як був уже в Стебнях і сидів у хаті Юрішка.
Отаман пушкарів отямився трохи по похоронах. Душу гризли найрізнородніші почуття, і він сам ще не знав, що зробить і на що зважиться. Раз йому здавалося, що мусить кинути своє пушкарство, додержати слова; другий раз здавалося, що може без того обійтися і що треба насамперед покінчити рахунки, показати. З ким то мали бути рахунки, кому і що збирався він показати, — і сам не знав, не вмів вилляти в конкретну форму складних почувань, що котилися через його душу.
Мочернак прийшов саме в таку хвилю нерішучості і своєю пропозицією повернув колесо. Показалося, що звести рахунки треба власне з Марусяком, власне, йому доказати свою могутність і власне над ним пімститися за смерть жінки і за своє пониження на похоронах, котрого не міг забути.
— На мій гонір вам кау, пане ватажку, шо ме, таки ме засідати. Може, два-три дні перечкає, а витак прилетит. їк муха на садно прилетит, вже я вам мудро говорю. Ретенно! Та й не маєте бирше шо робити, лиш беріт свої пушкарі, обсідайте мою хату та й беріт Марусяка живого.
Юріштан удавав скептика.
— Гм... А йк не прийдет?
— А шо вам за втрата? Зрештов, слухайте, шо му говорити. Єк не прийдет, — плачу вам за усі дні. Пушкареві сороківця днину, вотаманові два. Добре?
— Страхи? — посмішкувався Юрішко.
— Ні, я си не бою, пане ватажку, бо я вмію з ними рахунок вести. Лиш ми си хоче, аби тому Марусєкові раз конец ікий був. Місце пересидів.
— А ти би на Марусєкове місце?
— Не требую. Я й з хати не піду, а цілий їх добуток заберу, — і короткими, ніби рівнодушними, але глибоко хвасто-вливими фразами оповів усю історію з бордюгом.
— Та не може бути! — кричав Юріштан і реготав. Перший раз по смерті жінки.
Відтак обдумали удвох геть цілий план. Уже як дві таких голови, що на усю Гуцульщину, рахувати, голови, почнуть думати, то вже шош там удумають.
Перечекавши три дні, Юріштан з двадцятьма пушкарями обістав хату Мочернака. Обляг блокадним кільцем у кілька рядів. Позаривалося пушкар’є у ломи, в смеріччє, завалило си у єми — і чекали.
Одна ніч минула — нічо; друга ніч минула — нічо; на третю ніч прийшов звір до пастки.
Запхалися Марусяк із Бідочуковим у саміську середину пушкарського кільця і залягли в траві.
Тихим птичим посвистом дав Юріштан знак зіходитися. Кільце почало звужуватися, і, певно, насіли би пушкарі на опришків, єк на орєбок, коли б не сталося щось зовсім несподіване і навіть в деякім смислі ганебне.
Мав Юрішко пістолєтко-дубелтівку. Як ото пушкарі почали сповзатися, хотів Юріштан приготовити пістолет, почав підіймати курки. Аби не клацали, придавлював цингель.
Придавив цингель лівої цівки — підняв курок. Почав підіймати правий курок, натиснув цингель і — гримнув ви-стріл лівої цівки! Куля в’їлася десь уземлю.
Марусяк з Бідочуковим одразу скочили й почали тікати, Цілком випадково, ведені якимось інстинктом, взяли напрям саме туди, де не було людей, і вирвалися з колеса.
Але ж і пушкарі теж повскакували. Вихопився з хати Мочернак. Криком і звуком вистрілів наповнилася ніч. Стріляли всі, хто куди попав. Бігли навмання, натикаючися у тьмі один на одного, галалайкали. І не скоро вже Юріштанові, що аж пінився, кричачи, удалося заспокоїти оту галасливу суєтою та направити пушкарів вірним слідом.
Го-го — почалися гони.
Тепер уже не бігли насліпо пушкарі, а йшли, хоч і обережно, але певно, оточуючи невеличкий лісок на ґрунику.
...Марусяк з Бідочуковим присіли було пощось на хвилину, але потім, чуючи звіриним нюхом смертну небезпеку, скочили й пігнали знов.
Металися зі сторони в сторону, лізли в непроходимі зарослі, путали сліди, шукали якої ями... Хрипіли, очі наливалися кров’ю...
Бідочук був ранений. У тій безтолковій стрілянині якась дурна куля зачепила його, — і от писав він тепер кривавий слід за собов.
— Ой, гину, браччику... гину... — шепотів він, напружуючи останні сили. — Ой, смеркь моя...
— Бігай... Тримай си мене... Бігай...
Але, мабуть, моцно зачепило Бідочука.
— Мут мене пізнавати... мут... Ід нені прийдут... мут плазувати... Браччику... браччику... Ісховай мене, аби не пізнали... Ісховай мене, браччику, любий... ісховай...