Але апогеєм у популяризації Хоткевичем кобзарства, цього унікального явища української культури, став XII археологічний з’їзд, що відбувся у Харкові влітку 1902 р.
Для самого Хоткевича участь в археологічному з’їзді мала негативні наслідки: на його квартирі було проведено обшук, а йому самому заборонено виступати з лекціями про кобзарів, організовувати їхні виступи. За словами Хоткевича, йому «вісім разів відмовляли у дозволі ставити отой концерт у Харкові», а «губернатори всіх українських губерній відповіли забороною зробити такий концерт у себе». Однак це не зменшило енергії Гната Мартиновича у популяризації кобзарського мистецтва. Щоправда не у Східній Україні, а на західноукраїнських землях, куди він нелегально перебрався як політичний емігрант після поразки грудневого збройного повстання 1905 р. Як співак-бандурист він об’їхав з концертами всю Галичину й Буковину, виступав також із лекціями про бандуру і кобзарів, про яких населення цього краю знало лише з мистецьких творів.
Початок 1900-х років був надзвичайно активним і плідним у житті молодого мктця. Сам він писав про той період: «Я і в літературі, і в музиці, і в театрі, і в громадській роботі, всюди було повно отого Хоткевича». Найпершим же успіхом його в цей період було те, що 1900 р. за клопотанням дирекції Технологічного інституту перед міністром Хоткевича як відмінника і майбутнього претендента на підготовку до професорського звання через рік (а не через два, як було присуджено) поновили в інституті та надали можливість захистити дипломний проект. Після цього молодий інженер влаштувався на роботу у службу тяги Харківсько-Миколаївської залізниці, де й працював до 1905 р. У цей же час він активно виступає на літературному поприщі (перше його оповідання «Грузинка» було опубліковане ще 1897 р. у львівському журналі «Зоря», а 1899 р. у Харкові окремою книжечкою вийшло оповідання з киргизького життя «Добром усе переможеш»). На початку 1900-х років він починає друкуватися у «Літературно-науковому віснику», що видавався у Львові. Тут Хоткевич вміщує свої художні твори (поезії в прозі, невеликі оповідання — «Малюнки», «Різдвяний вечір» та ін.), а також рецензії (на збірку поета-робітника А. Шабленка «Нова хатина», на альбом художника С. 1. Васильківського «Из киевской стариньї») та критичні огляди («Сумний стан нашого теперішнього українського театру. Драматичні «твори» Сластина»). Крім того, його твори друкувалися в альманахах «За красою», «Арго», «Багаття», а 1902 р. у Харкові вийшла перша збірка письменника «Поезія в прозі».
Вже на початковому етапі літературної творчості Гнат Хоткевич виявив себе як енергійний поборник високохудожнього, повновартісного мистецтва та літератури, який виступав проти тих «писак» і «паразитів», твори яких, «страшні своєю негідністю і шкідливим впливом», отруюють і заражають собою «кров національного організму і троха-потроха паралізують і без того анемічні його члени». Водночас він підняв голос проти цензурних утисків і цькування у Російській імперії українського друкованого слова і мови, за виховання національно свідомого громадянства. Так, у невеличкій передмові до надрукованих посмертно у «Лі-тературно-науковому віснику» віршів Я. І. ІЦоголева письменник торкається такого болючого питання, як національна свідомість українців. Він пише: «Не так легко, як може здалеку здається, нам, українцям-руси-нам бути навіть націоналістами, в змислі прихильників ідеї, а не то що вже свідомими щодо національності українцями... Та інакше і бути не може. В державі, де українська мова лічиться за щось непотрібне, де з реготом кажуть, що є Гамлет «на хохлацком язьіке», де 90 % людей, чуючи скаргу українця на цензурні заборони та утиски, підіймуть брови угору і спитають зацікавленим голосом: «Хіба все це так?» — у тій державі, кажу, можна і не дивуватись таким чудним річам, такому бракові родинно-національної чесності навіть».
Початок 1900-х років для Хоткевича відзначався й активною громадською, діяльністю. Він працює у громадській книгозбірні, прилучається до роботи Харківського товариства грамотності, де засновує видавничу українську комісію і очолює її, здійснює народне видавництво дешевих українських книжок (але за російським правописом), які він підписував: «Вьідано Вс. И. Гуртом», що мало означати «Всі гуртом», хоча той гурт складався з нього одного.