Розпочинаючи свою літературну творчість, як і М. Коцюбинський, з побутово-традиційної прози, провідним мотивом якої постає добро-творення («Добром усе переможеш», 1899), Г. Хоткевич уже в «Життєвих аналогіях» поглиблює своє розуміння природи людини, щоправда, шляхом зіставлення її відчуттів із тваринними інстинктами. Автор акцентує тут увагу на боязні смерті, на розриві кровних зв’язків матері й дитини, на жорстокій безвідповідальності перед понівеченим життям людини, на дисгармонії у людському взаєморозумінні, зокрема між автором і публікою, на некерованості натовпу. Перебуваючи в цей час під впливом філософії Ф. Ніцше, Г. Хоткевич міг би повторити за ним: «Сучасна людино! Як мені від тебе смердить».
У наступній збірці «Поезія в прозі» (1902), яку критика оцінила як модерністську зі знаком мінус (до речі, у свідомості багатьох поняття «модернізм» і «декаденство» на той час ототожнювалися), Г. Хоткевич далі «досліджує» людину, випробовуючи її переважно любов’ю та самотністю. Але є одне суттєве уточнення. Тут людина постає перед незбагненністю своєї душі. Відчуття духовості — ось той новий акцент, який зроблено у порівнянні з «Життєвими аналогіями», хоча й останні виявляють модерністську тенденцію. Звідси містика, візії, естетизація краси. Мистецтво — це головна тема модерної літератури. У ній краса, втілена в мистецькому творі, ставиться вище за природну. На думку С. Павличко, в «Портреті» Г. Хоткевича присутній «набір компонентів «модерної» прози. По-перше, краса має бути грішною, по-друге, вмерти». Щоправда «гріх» у Г. Хоткевича не прояснений, а от красуня справді вмирає. Поряд із цим значна частина психологічно-медитативних поезій у прозі, написаних у риторичному стилі, виявляли складні душевні переживання: чи матері над колискою сина в тривозі за його майбутню долю, чи містичний зв’язок з духом матері («Біла береза»). Присутню в них риторику С. Павличко розцінює як вияв ознак традиційного стилю, а відтак, попри всю модерність Хоткевича-прозаїка, наголошує на його причетності до «народництва». Хоча у Хоткевичевому поєднанні новітнього стилю із традиційністю можна спостерегти не так тяжіння до «народності», як пошуки українського варіанта модернізму.
Не приймаючи Г. Хоткевича за «декадентський ярий колір», І Не-чуй-Левицький у статїі «Українська декадентщина» (1911) не випадково змушений був зарахувати його до «виявів однієї з прикмет загального національного українського типу — ідеалізму» . Сам Г. Хоткевич, з віддалі часу, включаючи свої поезії в прозі до четвертого тому вже згаданого видання, у передмові кваліфікував їх як «тільки дрібненькі-дріб-нісінькі проби писати не так, як Мордовець», намаганням вийти за межі етнографізму. І все-таки ці художні пошуки Хоткевича допомогли йому відірватися від традиційно-побутового письма і, що, може, найважливіше для розвитку його майбутнього художнього досвіду, поглибити своє розуміння проблеми індивідуальності в українській літературі, а також утвердитися на позиціях нового художнього бачення. Але все ж внесок в український модернізм Г. Хоткевич зробив, хоча, може, не так художньою практикою, як теоретично. Але і художньою практикою теж. Полемізуючи з приводу статей С. Єфремова «В поисках новой красотьі»
і «На мертвой точке», в яких молоді літератори на чолі з О. Кобилянською звинувачувалися в декадентстві, Г. Хоткевич обґрунтував роль символізму та інших нереалістичних течій у поглибленні та розширенні діапазону художнього бачення. «Символистьі, — писав Г. Хоткевич у відповідь С. Єфремову, — ...хотят отнестись к слову с большим уважением, нежели то бьіло до них.., хотят использовать все сторони, все тайньї слова; они хотят раскрьіть неизведанньїе существующие сокровища красотьі и соз-дать целое из тех намеков на символьї, которьіе употребляемй писате-лями... Я и не говорю здесь о мистической стороне существования или
0 той, которая завтра же из мистики перейдет в область осязаемого... я говорю о самьіх простьіх, обьіденньїх, всем известньїх явленнях буднич-ной жизни — и в них не приходится каждую минуту чувствовать влия-ние чего-то еще...»
Цей уривок з листа Хоткевича до редакції «Киевская старина» може сприйматися як своєрідний маніфест початку XX ст. Він засвідчив, що більшість молодих літератор прийшли в літературу пізнавати глибини мікросвітів, прагнули інтуїтивно діяти, натякаючи створеним образом на присуті «таїни» цілого, відтворювати світ у його складності й цілісності.